Поет-пісняр Михайло Ткач

Легендарному поетові-пісняру Михайлу Ткачеві 26 листопада (1932 — 4 квітня 2007) сповнилося б 90! Зі своїми епохальними піснями–шлягерами «Марічка», «Ясени», «Білий сніг на зеленому листі», «Сину, качки летять», «Ой, не ріж косу», «Прилетіла ластівка», «Якщо любиш, кохай», «Чуєш, Мамо» він заслужено є патріархом української пісні. Чи не кожна з них стала народною при живому авторові. І це найвища хвала їх творцеві.

Усе творче життя поета пройшло у цікавій співпраці з такими пісенними корифеями, як Олександр Білаш, брати Майбороди, Ігор Шамо, Ігор Поклад, Левко Дутковський, Ігор Білозір, Павло Дворський. Були, безперечно, в Михайла Миколайовича злети, було й жахливе розчарування. Але в душі постійно бринів пломінь рідного піснетворення. Хоч митець закінчив медичний інститут, але віддав перевагу і знайшов себе у пісенній творчості. У його столичній квартирі, що неподалік Хрещатика, на дружні вечірки залюбки збиралися найіменитіші митці української сучасності. У творчу майстерню поета–пісняра пощастило заглянути й мені.

— Так, це було 1954-го. Мені тоді було 22 роки. Цікава історія народження пісні «Марічка». Як такої дівчини з таким ім’ям у мене тоді не було, але жартома вже щось зароджувалося. Спочатку вірша надрукували в обласній чернівецькій газеті. Його прочитав директор обласного центру народної творчості і відразу оголосив конкурс на найкращу мелодію до нього. У природі існує близько 40 мелодій «Марічки», а переміг Степан Сабадаш, який написав знану усім мелодію. Тоді повсюди популярними були марші й фанфари, тому «Марічка» відразу не отримала популярності. Щось подібне було і з «Гуцулкою Ксенею», яка стала знаною набагато пізніше. Художня рада філармонії «Марічку» ніяк не пропускала. Сабадаш її виконував з хором студентів музучилища. Аж у 1959 році солістка обласної філармонії Алла Серебрій ризикнула і взяла пісню до репертуару професійного державного хору. Зовсім випадково на виставці чеського скла у Києві на початку 1960–их зробили запис «Марічки», і вона прозвучала по радіо на всю Україну. Аж після того її записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч досі Дмитро вважає себе першим виконавцем.

— Я якраз тоді навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені горького, і слава прокотилася повз мене. Першу освіту мав медичну, і щоб бути віртуозом слова, два роки студіював у москві. Популярність відчув узимку 1961 року, коли на Хрещатику побачив трьох льотчиків, які напідпитку співали «Марічку». Ще навесні 1962–го «Марічку» видавали мільйонними тиражами на листівках.

В’ється, наче змійка, неспокійна річка,
Тулиться близенько до підніжжя гір;
А на тому боці — там живе Марічка,
В хаті, що сховалась у зелений бір.
Як з кімнати вийде, на порозі стане,
Аж блищить красою широчінь ріки.
А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне:
”Хоч скачи у воду”, — кажуть парубки.
Не питайте, хлопці, чом я одинокий
Берегом так пізно йду в самотині.
Там, на тому боці, загубив я спокій,
Та туди дороги не знайти мені.
Та нехай сміється неспокійна річка,
Все одно на той бік я путі знайду.
Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко,
Я до твого серця кладку прокладу.

— Узимку 1963 року народилися «Ясени», першим записав їх Олександр Таранець. Знову ж випадковість: у 1960 році в потягу з Ялти до Києва познайомився з Олександром Білашем. Ми їхали в одному вагоні. Білаш повертався з кінозйомок, якраз написав «Впали роси на покоси». Перший текст я йому вислав ще з москви, і він написав музику. Перша наша спільна робота «Ой, не ріж косу». Але через три роки після нашого знайомства Сашко зателефонував і просив терміново зайти до нього. Він посадив мене і на піаніно награв мелодію. Потім несподівано сказав: «Я йду покатаюся на лижах, а ти сиди і пиши вірша». Білаш тоді жив неподалік Бабиного Яру, і поки він півтори години катався, я написав «Ясени». Не було останньої строфи, але так у його квартирі народився вірш, який ліг на мелодію. (Усміхається).

Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Бачу вас у красі,
Коли світиться ранок в росі,
Ви приходите в сни,
Як дитинство моє босоноге,
Ви приходите в сни,
Кучеряві мої ясени.
Ясени, ясени,
Наді мою шумлять ваші крони,
І, неначе літа,
Жовте листя за вітром зліта.
Перший сніг сивини
Я приніс, як тривогу, на скронях,
Перший сніг сивини
Впав на скроні мої, ясени.
Ясени, ясени…
За селом прокричали лелеки
І холодний, як лід,
Залишили на обрії слід.
Їм шукати весни
І летіти далеко–далеко,
Їм шукати весни
І вертатись до вас, ясени.
Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Вам вклоняюсь до ніг,
Як вертаюсь з далеких доріг.
Ви приходите в сни,
Як дитинство моє босоноге,
Ви приходите в сни,
Кучеряві мої ясени.

Через якийсь час я, можна сказати, «помстився»: прийшов до Олександра Білаша, показав вірш і попросив написати музику. Так народилася «Сину, качки летять». Причому Білаш музику створив за якихось п’ять хвилин.

На світанку Мати
Сповивала сина
В час, коли про долю
Зорі лебедять:
— Глянь, моя дитино,
Через Україну,
Через нашу хату
Вже качки летять…

Також швидко народилася мелодія для пісні «Білі лебеді».

Посідали лебеді на воду,
Задивились лебеді на вроду.
А лебідка лебедеві пара.
Не засмучуй неба, сива хмаро.
Не чорнійте, дні, на небосхилі,
Хай обручку сонця котять хвилі.
Не летіть, літа, так дуже швидко,
Хай поплава з лебедем лебідка…

Я не лічив усіх, але десь до шістдесяти пісень ми написали разом з Олександром Івановичем. Вони, до речі, ще не всі записані. Потім у нас була вимушена перерва, нас посварили і розвели… Позаздрили нашому творчому тандему і розлучили десь на років п’ятнадцять. Щастя, що ми зуміли порозумітися. Остання наша робота «Пісня про Полтаву» на замовлення Раїси Кириченко. Вірша відніс до лікарні, у Феофанію, де Сашко лікувався. Білаш музику придумав, але щось треба було ще підправити. Не судилося… Він так і пішов з тією мелодією на той світ.

— У радянську добу мав проблеми через те, що наші пісні співали за океаном, особливо канадські українці. Було всіляке. Неодноразово діставав не тільки від «служб», а й від комсомолу та компартії. Мене навіть вчили, як треба писати. Могли вказати: «Пиши так, щоб усім було зрозуміло!» І сміх, і гріх… Тільки десь щось з’являлося, КДБ знало все. У Канаді навіть придумали історію, що не я написав «Марічку». А створили її в сибірських таборах, на кшталт «Як з табору вийду, за дротами стану, Україну бачу…» Це все вигадки. Щось подібне вони додумали і про «Червону руту» Івасюка, ніби Володя мав на увазі ”Червоної москви не шукай вечорами, ти у мене, Україно, єдина, тільки ти, повір…» Насправді усе було зовсім по–іншому.

— У той час, коли не працював з Білашем, народжувалися інші пісні у співдружності з багатьма композиторами. Писав з Ігорем Покладом, Левком Дутковським, Павлом Дворським. У світ пішли «Свiтку зелений мiй», «Якщо любиш, кохай», «Зоряна ніч», «Мама Марія». З Олександром Злотником для Назарія Яремчука написали «Чуєш, Мамо». Художня рада її не приймала, поки Назар не відважився заспівати Щербицькому. Тому сподобалося — доля пісні була вирішена.

Заборон у мене було чимало. От Мареничі співали «Не повернеться перша любов», де були слова «У якому ж краю я шукатиму долю свою?..» (Сміється.) Цензура не пропускала. У «Ясенах», правда, не знайшли нічого. Чомусь нове трактування «Марічки» та «Ясенів», зроблене Василем Зінкевичем, не сподобалося нашому корифеєві Дмитрові Гнатюку, він це назвав циганщиною. Я ж зовсім не проти сучасного прочитання, особливо «Марічки». Кожного приїзду в Київ у мене часто бували тріо Мареничів, Назарій Яремчук, Павло Дворський, Ігор Білозір… Досить спонтанно народилася пісня разом з Ігорем Білозіром. Ми з ним летіли літаком до Канади, де я взяв листок паперу і написав «Від Бога». Ігоря незабаром осяйнула прекрасна музика.

Від Бога наша пісня, наша мова,
Від щедрості ми сущі на віку,
Від Божої любові колискова
Нам душі оспівала в сповитку,
Нам душі оспівала в сповитку.
Тернова нам стелилася дорога,
Та ми на манівці не відійшли.
І пісню, подаровану від Бога,
І пісню, подаровану від Бога,
Ми чесно хоронили від хули…

— Так сталося, що майже нічого немає написаного із нашим самобутнім земляком–буковинцем Володимиром Івасюком. У нас є написана єдина пісня «Серед літа». Цього вірша я йому не давав, він десь його знайшов сам.

Серед літа, серед літа
Серед літа квітка, градом перебита,
Серед літа почорніла у росі.
Краще б дівчина зірвала,
Краще б хлопців чарувала
Серед літа у незайманій красі.
Серед літа, серед літа
Чом ти смутком заповита,
Серед літа не всміхаєшся зорі?
Бо за садом–виногадом
Квітка перебита градом,
Перебита, мов кохання на порі.

Володя страшенно хотів зі мною працювати. І його Батько, з яким я дружив, не давав мені спокою. Так сталося, що у Києві я завжди був під впливом таких грандів, як Платон Майборода, Ігор Шамо, Олександр Білаш, і не зважувався їх зрадити. А ось Володю вони не сприймали, особливо Майборода. У цьому є й моя вина, що не був більш вимогливим і принциповим. Якби написав щось з Івасюком, то назавжди був би відлучений від цієї могутньої «кучки». Тому відтягував час. Ми були молодими, і здавалося, що все ще попереду. Десь за два тижні до трагічної смерті Володя зателефонував мені і попросив написати вірші для нашої співпраці. Незабаром естонці мали знімати новий фільм за піснями Івасюка. Я відповів, що готовий співпрацювати. Якраз тоді з Білашем мав розрив. На превеликий жаль, було запізно.

— Чи важка і невдячна доля поета–пісняра?

— У людській любові і пам’яті народній — ні! А ось у грошових знаках — так. Ось уже десятки років по всіх світах, де живуть українці, співають «Ясени» і «Марічку». За одну з них при цивілізованих авторських гонорарах міг би собі спокійно купити невеличкий острів та яхту. При живому авторові ці пісні вважають народними. А це вже вагомий показник. Колись писалося легше, адже був опір, що ще більше спонукало до творчості. Нині пише, хто тільки хоче. У такій ситуації нічого путнього не буде. У ринковій країні за все треба платити. Тепер ніхто не хоче писати задарма. Якісний продукт коштує дорого. Навіть в авторських концертах поета–пісняра співаки вимагають винагороди. А шлягер, якщо він дійсно таким є, коштує кругленьку суму. Ніхто не хоче платити. Та й навіщо, коли тепер планка виконавської майстерності занижена до мінімуму, і глядач плескає усьому підряд. Навіщо себе пересилювати, коли легенько, не напружуючись, ще й під фонограму можна мати ті ж самі гроші.

Мені болить те, що настав якийсь період пісенного непорозуміння. Усі горланять, що в когось «золотий голос», а в когось — «срібний». Зате ніхто ніколи не сказав, якої ж там проби ті голоси. І чи є вона взагалі?..

Михайло Маслій,
з тритомного видання
«Золотий вік української естради»
м. Чернівці. ВД «Букрек»