Чути крики і гомін по всій Україні
плаче велика земля яблука падають
пишна звірота править народом
а як вона править не знає король
міста занедбали ремество батьків
у селах тічкуються зграї вовків
а гори паперу пливуть і пливуть
у руслах колишніх річок
а дари та благань тепер не доходять
до гордого Кракова города.
(Кость Москалець. Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима). К. 1994)
Цієї збірки знайти сливе неможливо. Колись, чи не того ж 1994, я купив її в спілці письменників. Серія була “президентсько-кучмівська”, а дизайн дуже “бідний”, і дехто з авторів, як мені казали, забирав наклад і спалював, – чому це робили, – не знаю, – Франко видавав власні твори у “дешевій бібліотеці”, аби тільки книжка дійшла до читача. Але сучасні автори — не Франко. Ґонір не той…
Десь недавно Микола Рябчук у Польщі на запитання журналістів, хто з письменників впливає на формування суспільної думки, назвав Жадана і… Москальця. Щодо Жадана не знаю, не коментуватиму. Жадан — медійне обличчя літератури, і деколи шкода чоловіка, що так собов кидає, не маючи часу прочитати те, що пише. Але то його вибір, най йому пан Біг помагає.
А ось щодо Москальця, то пан Рябчук “загнув” одначе: Москалець — талановитий автор, але не громадський діяч, є людиною дуже герметичною, і таким був завжди, коли сидів у своєму Бахмачі, і тепер, коли, здається, живе в Києві.
Було би незле, якби такі люди, як Москалець, впливали на формування суспільної та естетичної свідомости, але це лише мрія, якій не здійснитися в сучасній Україні, та ще й в часи війни.
А вірші — глибокі. Поєднання фольклорної образности із біблійною символікою та ремінісценціями зі Святого Письма, алюзіями та мотивами модерної европейської поезії, — витворюють з Москальця сливе класичного автора з власною інтонацією і виразною поетичною мовою.
Євген Баран
