Буковина в День Вишиванки прощалася з легендарним Левком Дутківським. Але чому лише Буковина, Чернівці, Вижниця, Кути, Карпати? Очевидно, що вся Україна, весь український світ, розкиданий повсюди історичною долею та страшною нинішньою війною з рашистською здичавілою московією. На центральному кладовищі, усіяному як макове поле жовто-синіми Прапорами полеглих Воїнів, зібралися найближчі — рідні, побратими, небайдужі до великого Митця і Творця.
Говорив скупе, щемливо правдиве й болісне слово Павло Дворський, згадавши про ті далекі роки, ті такі ж терпкі весняно-літні дні, коли Нація проводила останньою дорогою в засвіти інших двох велетів із цього славного Левкового товариства — Володимира Івасюка і Назарія Яремчука. Відчувалося, що то лише так кажуть, що немає незамінних.
Мабуть, вимірюючи епохами тисячоліть, людство, народи, втрачаючи своїх найкращих синів і доньок, таки колись винагороджуються злетом нових, талановитіших, величніших імен. Однак не при нас, не на нашій короткій стежині буття. Бо за видноколо зайшов, здається назавжди, той протуберанець національного мистецького духу, який запалював українські серця, примушував Піснею, Рідним Словом, барвистим Орнаментом-Вишиванкою (сотвореною його дружиною Аллою) спалахувати вибуховими емоціями навіть скам’янілих від житейських гіркот.
Адже коли тоді на сцені тільки но появлялися невимовно прекрасні творіння Його божественних задумів — чи то в образі наповненої красотами незабутньої вижницької «Смерічки», чи вікопомного Володимира Івасюка, чи благородно-народного Назарія, чи шляхетного Василя Зінкевича, чи глибоко етичного Павла Дворського, чи найчарівнішої в ті часи «червоно-рутівської» Софії Ротару, то, без перебільшень, найприскіпливіші зали наповнювалися передчуттями якихось верховинних чуттєвостей.
Так сталося, що очікуючи похоронну процесію, я мав довірливу розмову зі знаменитою солісткою «Смерічки» Мирославою Єжеленко, нині вчителькою Вижницької гімназії, яка в різних вимірах, згадуючи про Дутківського, стверджувала, що тоді (і не тільки) не було такої української пісні, такої культури виконання, таких обробок, такого підходу до музики, такої натхненної любові до рідного краю, України.
А ще згадували про Перший фестиваль української пісні у Вижниці дощового 1996 року, присвяче¬ний Назарієві. Тоді його ведучим (разом з Мирославою) і організатором був Левко. Пам’ятаю й досі його білосніжний одяг і дуже чутливо-мудру, запальну дискусію з іншим метром Української Пісні — Дмитром Гнатюком. Про наболіле (як говорив колись Анатолій Погрібний), про високість національних цінностей, серед яких — наша незрівнянна Українська Пісня.
Сьогодні багато хто мовить про Левка Дутківського як «невизнаного генія»… Ким і чим невизнаного? Очевидно, що лише тими, до яких можна приліпити відому й задавнену фразу: «Я не боюся міністра культури, але боюся культури міністра». Таких завжди було вдосталь. І на це нема ради. Але, на щастя, не вони є мірилом цієї гідної, внутрішньо охайної і богемної Особистості. Бо «Народ — мій Бог, йому я вірю», — писав Поет.
І нехай народна пам’ять, шана і закоханість у Музу Левка Дутківського слугують Йому найвеличнішим Пам’ятником і Даром Долі. А Його Пісня хай буде завжди поміж нас. В Україні і з Україною!
Георгій Філіпчук
