Неголений, брезклий стою перед дзеркалом, углядаюся в «Союз нерушимый республік свободных», мапа напроти поорана зморшками. Цікаво, був би я – жінкою, мабуть виглядав би без щетини. Хоч, пригадавши драґ-квіна Кончиту Вурст з Евробачення, цілком підхожу для ріднесеньких Meridian Czernowitz.
Запитай у шляхетного маляра: «Що таке – фарба?» Стене художник плечима, звично відповість: «Запах». А в сучукрліті не так. А як? «Моє відображення», – відразу дасть здачі будь-який Андрій Любка.
Безперечно, тепер триває Велика війна.
«Сучукрвідображення» фоткаються з Валерієм Залужним, донатять. Ба навіть візаві Зелі – Сергій Притула – бабло збирає, днями задонатив чималеньку суму з послом Ізраїлю в Україні п. Бродським. Але ж… але… Пайдами ситий не будеш.
Український т.зв. establishment зрештою має збагнути: спочатку породи свіжо-запашне слово, й аж потім споживай з родового дерева плід. А що у нас?
Дзуськи…
Лишень розпався Союз, як чистокровні українці на кшталт Забужко та Андруховича подалися до грошовито-підленьких чужинців гидити свій бідний рідний народ. Тільки б їм, отим доморосло-макоцвітним, уславитися, знеболюючи своє худесеньке чванство (коли вдатись до прикладів – я наведу…)
Зрештою, сущі літератори драні, перше ніж вибудовувати свій прісний сюжет, хоч підшуковуйте соковите словечко у вже покійної нашо-вашої Мами.
Похорони сучукрліту відбудуться вже незабаром, сподіваюся, я ще застану, й разом поминатимемо сучукрліт з воскреслим Маркіяном Григора Тютюнника.
Ярослав Орос
