Читаю спогади про його визначні досягнення. І ловлю себе на думці, пригадуючи давні університетські враження про «цікавого» викладача з хімфаку: «Вже тоді у його поведінці можна було розпізнати якесь таке унікальне майбутнє. Якщо він у щось вірив – його не зупинити!».
Нехай оселить Господь його душу у місці вічного життя.
Валентин Ткач
Леонтій, професор революції
Він був тим співбесідником, про якого журналіст може мріяти. Вже потім я зрозумів: він міг однією фразою зібрати в кулак усю нашу журналістську увагу, щоб слухали його годинами. Він мав що розповісти – як був депутатом-бунтарем у міжрегіональній депутатській групі Дмитра Сахарова у комуністичному парламенті конаючої імперії, як творив «Зелений світ Буковини», як був першим послом України у Букарешті, і, звісно, як назавжди увійшов в історію разом з легендарним Левком Лук’яненком співавтором «Акта проголошення Незалежності України».
Але він не вдавався у спогади – був людиною справи. Не завтра – тут і зараз. І він, Леонтій Сандуляк, пер свого плуга, заприсягнувшись тій справі на перших екологічних мітингах у Чернівцях наприкінці 80-х, коли багатьом ще було лячно, коли вічна своя сорочка була вічно ближча до тіла.
Він був гуморним чоловіком, цей селянський син, герой наших публікацій, що писав на наших очах українське відродження кінця 80-х – початку 90-х і розповідав про найсмачніші у світі черешні з його Козирян. Тоді здавалося, він брав нас молодих легкістю своїх вчинків, цінованими нами невимушеністю та простотою університетського професора і навіть добрим панібратством.
Але тепер я знаю: він брав тим, що ніколи не сумнівався у правоті своєї справи. Навіть, якщо йому доводилося непросто і треба було часом відступити, аби потім знову йти вперед. Цінна річ на цій війні у нашому нинішньому українському військовому ранці.
Учора він пішов засвіти третім з тих легендарних професорів Української Революції у Чернівцях і на Буковині, які були героями не лише наших журналістських матеріалів. Пішов після Тараса Кияка і Олега Панчука.
Масштаб цих будителів українства в краї нам ще належить осягнути. Але я точно знаю, що Леонтій Сандуляк був одним з них, які тридцять років тому повертали нам громадянські честь і гідність. Повертали нас світові. Якщо хочете – кайф бути у ньому українцем. І, звісно ж, бути його, Леонтія, сучасником. І точно – однодумцем.
Володимир Стефанець
