А хіба можна порівнювати? А чого це не можна порівнювати? Всі люди все життя тільки те й роблять, що порівнюють усе, що бачать і навіть чого не бачать. Особливо актуальними завжди були й будуть порівняння на міжнародному, а тим більш на міжетнічному рівні. І нічого поганого немає в тому, щоб з’ясувати, в кого більший ВНП, в кого потужніші спортсмени, літаки й бугаї, хто краще співає й танцює і в кого більше ВІЛ-інфікованих. Знання – сила!
А от мови порівнювати чомусь ніби встидно, ніби ти оце такий неграмотний, що не розумієш природної незрівнянності мов. А то й просто зась: не смій розпалювати міжетнічну ворожнечу!
Ой як цікаво! Мови, вони й справді незрівнянні. Поки природні. А щодо ворожнечі між народами, то в разі потреби її набагато легше розпалити двома-трьома футбольними матчами або навіть одними виборами, супроводжуючи їх “відповідними” коментарями в бульварній пресі та на телевізії. В разі потреби. Коли треба розпалити або підігріти ворожнечу, можна використати будь-який привід, будь-який інструмент. Коли йде справжня бійка, то прохромити череп супротивникові буває простіше звичайною лопатою, ніж шукати спеціальної зброї.
Виходить, таїтися з порівнянням таких речей, як мова чи релігія, означає просто не заїкатися про мотузку в домі шибеника. А коли мотузка все ж таки потрібна конче, і ще й не просто мотузка, а добрий налигач, бо вража корова вже половину городу витовкла? Ще скажуть, що мова як мати: хоч яка б вона була, а все своя, єдина, найкраща в світі. Так бачить кожна дитина свою матір, і в цьому велика мудрість Природи. А що, коли ця дитина росте безпритульною і матері своєї не знає? Звичайно, вона мусить – і буде – порівнювати, коли на неї заявлять претензії дві матері або й більше.
Оце така приказка. А казку я казатиму про російську та Українську мову, бо війна між ними йде справжня й дошкуляє всім Українцям, та й окупаційному контингенту бувають непереливки (не так непереливки, як страх перед майбутнім – бо прекрасно знає кицька, чиє сало їсть). Казку я казатиму тим двадцяти мільйонам Українців, які сьогодні живуть у статусі духовно безпритульних – цілком щиро не знають, яка мова їм рідна. Звичайно, в такій ситуації не рідна ні та, ні інша; але ж вибирати треба. Хоча б заради своїх дітей. А як вибирати? Я не кажу, що це легко. Але, враховуючи всі за й проти, зовсім не зайве буде придивитися до біографії та об’єктивних рис обох «мам» – а це неможливо назвати інакше, ніж порівнянням.
Не бачу нічого лихого в відвертій розмові про ці дві мови, а нехай би там що казали вболівальники громадського спокою. Бачу лихе в замовчуванні пекучих питань і становищ.
_____________
Бо як кому, а мені болить аж пече давня зневага до Української, і мало того що від чужинців, так же й своїх невігласів розвелося за триста років! А невігласа вчити – марна справа, а зомбувати – ганебна, а дивитись на все це склавши дулі в кишені – канцерогенна стратегія. І ось я звертаюсь – а до кого? Я ніколи не знаю, до кого звертаюсь: реакція непередбачувана, а найчастіше просто відсутня.
Тому я розглядаю свою промову як спонтанну активність – просто не можу мовчати; а отже кожному вільно трактувати її і як здорове природне явище, і як спробу порятунку, і як старече буркотіння. Кому що до вподоби.
______________
Почати треба з того, що мова, яка нині називається Українською, нізвідки не прийшла, а розвивалася на цій землі з незапам’ятних часів. Впливи були, ще й скільки! Але кількість тюркізмів, іранізмів, полонізмів, англіцизмів та безлічі інших не менш поважних -ізмів у нашій мові сьогодні не має просто таки ніякого значення. Саме по собі запозичення не гріх і не біда, воно лише сприяє розвиткові мови. Є міра, і визначити її неважко: по-перше, запозичення корисне тоді, коли свого справді бракує; по-друге, запозичене явище має бути асимільоване, тобто пристосоване до природи своєї мови, повинне стати її органічною частиною. Ото й усе. І ця міра зберігалася віками.
Ще вагомішим чинником розвитку й удосконалення Вкраїнської мови був сам спосіб життя Українців – різноманітна, складна й важлива, а разом із тим природна діяльність землеробів потребувала відповідного інструменту спілкування. Ніяка не новина, що мову, як і етнос, формує середовище й спосіб життя в ньому. Тисячолітній результат – прекрасна, милозвучна, логічна, лаконічна, багатюща, словом досконала сучасна Українська мова, зафіксована в добрій художній літературі ХІХ–ХХ століть, а головно в фольклорних записах. Такою й мала бути мова здорового етносу на здоровій, дивовижно багатій і мудрій землі; і якщо прокочувалися по цій землі наїзди й навали чужих орд, вони не могли зруйнувати тисячолітню землеробську культуру – вона незмінно відроджувалась як природна необхідність, а з нею й увесь суспільний устрій, звичаї, поняття й способи мислення, а з ними й мова.
Російська мова в Росію (Московію) прийшла ззовні. Вона тоді ще називалась руською, тобто була чистісінько Вкраїнською (київською). Після 1169 року, коли наш-таки землячок Боголюбський пограбував і спалив Київ, розвиток цієї мови пішов двома досить різними шляхами, які часом перехрещувалися, накладались один на один, розходилися й знову сходились. Московська мова, незважаючи на величезний угро-фіно-татарський субстрат, зберігала (й понині зберігає) виразно слов’янський (київський) кістяк, бо його переваги беззаперечні. Але, не бувши питомою для московської землі, та мова заметушилась: надто невідповідною вона була іншій ментальності носіїв, іншому устрою їхнього життя, іншим нахилам і прагненням.
Почалося творення і вдосконалення нової, власне російської мови. І ось уже в самій Московській імперії відбувається глибокий розкол мовного процесу: стара руська мова ще довго зберігається “в глубинке” і розвивається там за природними законами, утворюючи обмежені, але прекрасні діалекти (словник В. Даля чи не найкраще зафіксував цю гарну, хоч і не зовсім повноводу ріку); а от за “грамотну”, літературну мову беруться “птенцы гнезда Петрова”, а точніше їхні іноземні лакеї.
До справи були залучені вчені – приблизно такого штибу, як оце нині Вкраїнський правопис рихтують, тільки ще авторитетніші, бо, бач, німці. Імена Ломоносова, Державіна, Пушкіна та інших корифеїв російської словесності лиш сором’язливо прикривають глибоке невігластво російського суспільства (“мы ленивы и нелюбопытны”, елегантно признався Пушкін), а фактичну роботу організації мовного господарства (нормативної граматики, словників, алфавіту, підручників тощо) виконували переважно іноземці або навчені за кордоном росіяни. Але ж, з високих політичних міркувань, це мусила бути таки “національна” мова (бо тривалий час тих пихатих нероб заносило то в англійську, то в французьку – та от, нарешті, вродився російський державний патріотизм…).
Замість того, щоб дати вистоятись природній київській мові в нових природних умовах, московські, а потім переважно петербурзькі пасіонарії заходилися «выполнять пятилетку в четыре года» – терміново створювати благородну, впорядковану мову, яка личила б новій, могутній державі. «Позичали» багато всього й звідусіль. Я не буду занурюватися в історію російського граматико- та словотворення, цю занудну й не дуже потрібну роботу лінгвісти давно зробили. Скажу тільки, що вийшла, поза сумнівом, слов’янська мова, точніше київська, тільки жорстоко покалічена різного штибу «мовознавцями»: вони страждали особливо тяжкою формою лінгвістичної сверблячки, ускладненої імперським синдромом, і не могли чекати милостей від природи, тобто терпляче рости разом із мовою, яку повільно, але природно творив народ.
Так менш ніж за століття виникла російська офіційна літературна мова (найкраще зафіксована в державних документах, політичних та ділових текстах), поверх усякої міри нафарширована французькою, німецькою, голландською, італійською (і т. д.) не тільки лексикою, але й синтаксичною, морфологічною та іншою граматичною премудрістю. Чого варте, наприклад, німецьке -ир- у словах європейського походження (маневрировать; маскировать; мигрировать і т. п.) – цього абсолютно зайвого суфікса російська мова вже ніколи не позбудеться. Він повлазив навіть і в такі слова, що походять не від німецьких коренів і де він ніколи й не ночував, в тому числі й у питомо слов’янські (травмировать; солировать; складировать та багато інших). Болісна потреба звеличення, параду, бодай показної могутності відбилася в мові засиллям розлогих суфіксів (-ание, -ение, -ательство, -ительство, -етельство і навіть -етельствование; -авшиеся, -аемые – читач може й сам продовжити) та префіксів (погляньте на слово «воспроизведение»: корінь -вед- оточений трьома префіксами, одним смачним суфіксом, а ще є й закінчення); з’явилися й зарясніли такі слова як высокопревосходительство, великолепнейший, соизволение, нижеподписавшиеся, всемилостивейший, могущественный, величественный, единоначалие – високе панство бундючилось і шукало собі “надлежащей словесности”, творило мову, якою психічно здорова людина ніколи не буде користуватись. Ця мова вийшла схожою на саму імперію – теж велика, правдива, могутня й вільна, тільки все якось одним боком. Імперія брала кулаками й багнетами, а мова – горлом та матюками.
І нічого, звикли!
Так, прискореними темпами, виникла “національна” російська мова, рокована всій імперії як засіб спілкування. Далі від справжніх талановитих письменників залежало, чи вдасться поєднати це “россперанто” з живою мовною практикою російського населення. Попомучились, але поєднали. У Пушкіна й Гоголя вже зовсім ніби гарно зазвучало, а далі взагалі пішло як по маслу. Звикли. Раб звикає до чого завгодно, а звикнувши – освячує. “Великий, правдивый, могучий и свободный” оволодів масами й залунав на весь світ, нітрохи не соромлячись своєї потворності. І вже давно тієї потворності майже ніхто не помічає. Звикли. Може щось кому й муляє часом («Задание выполнено полностью!»), та що поробиш: кожна мова прекрасна, в кожній можна знайти недоліки, і давайте не розпалювати ворожнечу.
А чому називати речі своїми іменами так небезпечно? Чому будь-яке навіть абсолютно справедливе зауваження на адресу російської мови викликає шквал обурення її носіїв? Їм би взагалі мовчати в ганчірочку, бо величезна більшість їх не знає жодної іншої мови, а отже не має права порівнювати, – так ні, лютують! І роблять усе, аби оті білінгви (вимушені, треба сказати) щезли з лиця землі. І таки щезають: за всю історію Російської імперії на її території зникло більше 100 мов.
Це цілком природно. Скрізь у Природі хижак, живлячись якими-небудь кроликами, ніколи не дбає про збереження їхнього виду і, коли б змога, виїв би їх до ноги. І менш за все його хвилює те, що сам він, як витвір Природи, менш досконалий, примітивніший, ніж його жертва, і, якщо винищить ту жертву, то хутко здохне. Тому розраховувати на його милість або здоровий глузд не доводиться. І тому кролик має свій маневр. Мусить мати, якщо хоче вижити.
До речі про білінгвізм. За всієї неприродності цього явища, в СССР воно охопило практично весь радянський народ (якщо не рахувати вічно обділених росіян). І коли б сьогодні кожний мешканець України володів обома мовами (Українською й російською), то розворушити мовний конфлікт тут не вдалось би ніяким мєшковим, лужковим, жириновським та затуліним, не кажучи вже про рідних соціалістів. Але саме ті наші «громадяни», котрим несила засвоїти другу мову (Українську), палко вимагають введення ДРУГОЇ державної мови. Тобто, читай, єдиної.
Я не сумніваюсь у хижацькій природі російської мови. Вона, як і всякий ментальний інструмент усякого носія-агресора, ніколи й ніде не терпіла поруч із собою іншу мову. Вона обов’язково прагне всістися зверху. Структура російської мови така, що, посідаючи свідомість носія як рідна, вона вкрай негативно сприймає «вселення» туди інших мов. У братній сім’ї радянських народів росіяни-білінгви становили найрідкісніший соціолінгвістичний тип. Притчею в найрізноманітніших язицех стала мовна поведінка росіян у «братніх» країнах: «Смотри, мы здесь уже пятнадцать лет живем, а они до сих пор русского языка не понимают!»
Цікаве спостереження: серед професійних перекладачів, зареєстрованих на найбільшій міжнародній біржі перекладацьких послуг www.proz.com, російськомовні – це переважно НЕ росіяни!
____________
Повернусь до порівняння.
Вже маючи добрий досвід перекладу (близько 50 книжок) з англійської та французької на Українську й російську, я звернув увагу на просту статистику: Український текст за обсягом виходить однаковий або коротший порівняно з англійським оригіналом, а російський, навпаки, незмінно перевищує той оригінал відсотків на десять, а то й на п’ятнадцять. Спочатку мені навіть стало сумно, бо вийшло, що перекладами на російську можна заробити більше, ніж на Українську. Щоправда, стріляні заморські замовники вже давно платять не за перекладений, а за оригінальний обсяг…
Та не в тому, звичайно, річ. Статистика – це ще не істина, але вона примусила дати оцінку цьому явищу і подумати про його причини. Оцінка очевидна навіть для нефахівця: лаконічність – один із незаперечних показників досконалості мови.
Правда, лаконічність теж буває різна. Одне діло геніальна стислість латини, інше – лаконізм есперанто або тієї самої англійської та інших аналітичних мов, що вже літ двісті муштруються під політичний та технологічний прагматизм. Проте якщо Українська здавна була лаконічною «по-латинськи», від природи, то російська саме цієї класичної стислості не перейняла ні від рідної Української праматері, ні від звабливих, та все ж чужих європейських «учительок» (я вже не кажу про той скромний і лінгвістично нерозвинений угро-фіно-тюркський субстрат, який київська мова застала на московських просторах від Пскова до Пермі та Астрахані). І причина одна, проста, як двері: російська мова – штучна мова! Штучна саме в тих елементах, якими відрізняється від своєї київської праматері – Української мови.
Нам тепер важко це зрозуміти, бо, по-перше, звикли, як кроти до темряви, а по-друге, Українська мова й сама за триста років (переважно за останні сто) «просолилася», мов огірок, у російському розсолі, набралася з нього суфіксів та канцеляризмів і дуже багато втратила від своєї смачної морфології й запашної фонетики. Там, де її не «рятують», вона природним чином суржикується, а там, де коло неї ходять наші вчені мовознавці… ох, краще не згадувати.
Тому я можу апелювати лише до совісті й свідомості читача: шановний читачу, займись трохи порівняльним мовознавством. Це зовсім не важко, і коли не брехатимеш сам собі, одержиш море втіхи. А поки що я, на пошанування Української мови, наведу невеличкий Українсько-російський словник, дуже й дуже неповний, але ти й сам можеш такого скласти або доповнити. А ще цікавіше – спробуй укласти подібного словника в зворотному напрямку – на пошанування російської мови!
вислів – высказывание
вираз – выражение
назва – название
відозва – воззвание
поклик – призвание
послух – послушание
пожертва – пожертвование
співбесіда – собеседование
основа – основание
показ – показание
наказ – приказание; распоряжение
погреб – погребение
подув – дуновение
напад – нападение
насолода – наслаждение
винагорода – вознаграждение
супровід – сопровождение
догода – угождение
принука – принуждение
присуд – присуждение
осуд – осуждение
розсуд – рассуждение
видиво – видение
привид – привидение
увага – внимание
повага – уважение
поразка – поражение
засторога – предостережение
виклад – изложение
саморозклад – саморазложение
знемога – изнеможение
споруда – сооружение
напруга – напряжение
натяг – натяжение
витяг – извлечение
грабунок – ограбление
напрям – направление
ява – явление
заява – заявление
вияв – выявление
розподіл – распределение
подив – удивление
спротив, опір – сопротивление
постанова – постановление
селище – селение
перевтома – переутомление
дозвіл – дозволение, разрешение
спокута – искупление
злягання – совокупление
наступ – наступление
розмисел – размышление
займенник – местоимение
повінь – наводнение
ожеледь – обледенение
зміна – изменение
вправа – упражнение
твір – произведение
додаток – приложение, дополнение
ухил – уклонение
утиск – притеснение
будівля – строение
настрій – настроение
спів – пение
наголос – ударение
посвідчення – удостоверение
намір – намерение
вимір – измерение
зір – зрение
підозра – подозрение
запліднення – оплодотворение
шана – почитание, уважение
потяг – влечение
розвага – развлечение
печиво – печенье
опіка – попечительство, попечение
переріз, перетин – пересечение
розтин – рассечение; вскрытие
(крово)теча – (крово)течение
течія – течение
збіг – стечение; совпадение
викриття – разоблачение
сполука – соединение
заручини – обручение
пригода – приключение
виняток – исключение
розголос – разглашение
угода – соглашение
прикраса – украшение
втіха – утешение
вимова – произношение
зносини – сношения
спокуса – искушение
скруха – сокрушение
(крово)обіг – (крово)обращение
відраза – отвращение
просвіта – просвещение
чуття – ощущение
посвята – посвящение
відтворення – воспроизведение
ткацтво – ткачество
товариство – товарищество
городництво – огородничество
прислужництво – прислужничество
юнацтво – юношество
пломбування – пломбирование
субсидування – субсидирование
…………….
виробник – изготовитель
доказ – доказательство
наруга – надругательство
посягання, зазіхання – поползновение, посягательство
свідчення – свидетельство(вание)
співжиття – сожительство
поверхня – поверхность
Продовжувати можна дуже довго. Бачимо не тільки безглузде «видовження» прекрасних Українських слів, але й набридливу одноманітність російських відповідників, тобто суттєво обмежені словотворні можливості російської мови. Прочитайте вголос лівий стовпчик – це ж музика! Тепер почитайте правий… І тут тільки іменники, та й то далеко не всі. А оті «завываемые» або «перешептывающиеся» дієприкметники (защищающиеся женщины; відповідні – соответствующие; вичерпні – исчерпывающие)… І це тільки словотворення, а ще ж є фразеологія, синтаксис, фонетика…
Порівнюй, порівнюй, шановний читачу. Порівнюй сам, це цікавіше й корисніше, ніж читати готове. Та й ніхто тобі того готового не приготує, бо це неймовірно велика робота, а до того ще й ганебна: не годиться ж розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Але вести постійну внутрішню роботу порівняння – роботу душі – ніхто не заборонить. Роботи цієї – на все життя, бо мова – як море… Можна, звичайно, нашукати прикладів зворотного характеру. Але незрівнянно менше. Про що й річ.
_______________
Сьогодні боротьба між цими мовами дуже схожа на те, що коїться на фронті: велике, фізично потужніше, але дурне пре проти меншого, але розумнішого. Наслідки… непередбачувані.
Василь Триліс
