Культура

Понад мовні бар’єри

Париж, Лувр, дуже далекий закапелок музею – такий, що там навіть не було вказівника, де і що знаходиться. А у Луврі вказівники є практично скрізь, якщо хтось бував…

Сиджу я, значить, там на лавиці – у перерві між шедеврами, п’ю мінералку і втіхаря кушаю яблуко, контрабандою туди принесене.

Коли це рєзко і внєзапно підходить мадам категорії «середній вік +», не по–паризьки одягнута з двома неповнолітніми хлопчаками. І починає розмову – французькою.

Інтуїтивно я розумію, що вона в музеї трохи заблукала і щось хоче знайти. Але що саме – зрозуміти із понятних причин не можу.

Кілька разів вєжліво запитав у неї англійською: що хочете, мовляв, які проблеми, шановна? У відповідь – знову французька.

– Вибачте, будь ласка, – звертаюся до неї чистою українською, – я і справді свого часу хотів добре вивчити прекрасну французьку мову, мову великих класиків світової літератури, щоби читати їх в оригіналі. Але, на жаль, природні лінощі взяли гору, а тому…

Розпачливо так розвів руками і дурнувато посміхнувся…
Я зажди так роблю: коли всі спроби дійти до якогось спільного мовного знаменника із співрозмовником завершуються нічим, то одразу переходжу на рідну. Це свого роду констатація певної нульової точки у діалозі і знак, що аби просунутися далі, треба прикласти багато креативу та уважності… Так я робив у Португалії, тій же Франції, Ірані, Албанії, Марокко, Угорщині…

Мадам кивнула, ніби погоджуючись на цей нуль, і з новою силою продовжила атакувати мене незнайомою лексикою. Я із чемності відклав яблуко, трохи заплющив очі і почав вслухатися. І в один момент серед великої навали слів я виокремив щось схоже на «Єгипет».

– Можливо, ви шукаєте Єгипетську залу?! Підтримую! Це чудовий вибір: поринути у таку глибоку, можна сказати, сиву давнину, подивитися на маски фараонів, саркофаги. Я щойно був, там прекрасно! – у цьому баттлі я вирішив бути не менш красномовним.

– Ві, ві, ві! Ежіпт, ежіпт! – радісно заплескала в долоні мадам. Очевидно ключове слово мого месиджу вона вловила чітко.

– Ой, лелечко ж бо! – я старався говорити вишукано літературно. На всякий випадок. – Це ж дуже просто, можна сказати ізі… Це буквально поряд, вам треба тільки повернути ось тут ліворуч. Ви зрозуміли, ліворуч? Ваш Ежіпт – там.

І для закрєплєнія рукою так показав, куди саме треба йти: «Ось тут, ліворуч…».

– Ві, ві! Мерсі, мсьє!!! Лівойч! Ві, ві, лівойч! – вона радісно закивала головою і затарахкотіла до хлопців, показуючи їм дорогу: Лівойч, лівойч!

Кожен із хлопців, перед тим, як вирушити у путь, також повторив: «Лівойч». Ніби даючи зрозуміти, що порозуміння досягнуто.

– Ві, ві, – з цією ж широкою усмішкою я покивав їм рукою на прощання.

… Коли вони вже остаточно розчинилися у тьмяних луврських коридорах, я дістав недогризене яблуко і подумав: мовні бар’єри – вони для слабаків. І взагалі, якщо один хоче щось сказати, а інший почути, – то цьому процесові взагалі якось важко перешкодити…

Юрій Патиківський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.