Чогось згадався В’ячеслав МЕДВІДЬ.
Живий літературний класик. Давній друг. Земляк мій. З Полісся. І поезія – до нього, написана колись, у Попільні.
Ще цьоця, по-батькові, молодша сестра його, була жива. Олена Яківна. А батя, торішнім жовтнем, щостим його днем, одійшов.
Хай побудуть ці, «медведеві», рядки з вами.
Мо’ – в ці морози-хурделиці – «трохі теплій» буде…
В’ячеславові Медведеві
Тебе ночував далекий поліський розбурханий сад.
Надиблений дощ розбирав дику цноту на квітах забутих.
І вітер губив по світах молодий золотий виноград.
Ти в яблунях був — в твій спомин господньо й безбожно закутих.
Наляканий місяць роїв зашкарублі й, здавалось, навіки зарубані думи.
Тебе пробивало до скону — по честі дитинно й багато.
Глибокі праочі виводили дужі й стривожені струми.
І біль пробирав посивілу й у смерть затуманену хату.
І холодом душу у пекло заводив тугий — до сльози — кущ красолі.
І коні несли вас у гриву густу — на граничні могили.
І вже не хотів ти од Бога статечної й ревної долі.
Аби лиш попутня Зоря, Сонце й Вітер дали тобі сили…
Олександр Сопронюк
