Мандруючи Карпатами, я зажди звертав увагу на одну обставину. Це старші чоловіки. Вони, зазвичай, сидять коло дороги на старій колоді, або стоять, обіпершись на ворота. Усе, що вони роблять – це дивляться на дорогу.
Але, коли я проходжу повз них, після вітання, в мене виникає абсолютне переконання того, що цей дід добре знає, звідки ти йдеш, куди і навіщо. Він знає, що у тебе в торбі чи рюкзаку, та й взагалі, він знає про тебе все, лише не переймається тим, щоб на цьому зосереджуватись.
Іноді мені здається, що якби я минулого тижня повернувся з Парижа і завів на цю тему з ним бесіду, то він би розпитав мене, які коні в цьому сезоні виступають на іподромі Лоншан біля Буа-дю-Булонь.
Узагалі, у мене сформоване переконання, що ці діди знають кожного, хто зараз на дорозі, і це знання утримує порядок і логістику всього, що відбувається на гостинці та дорогах і стежках довкола нього.
Щось переконує мене, що якби вони на хвилину відволіклись від свого споглядального стану, то на шляхах зчинився би гармидер, а машини, вози та подорожні зупинилися б у розпачі, бо враз втратили усвідомлення мети своєї поїздки чи мандрівки…
Валентин Ткач,
із книги «Так говорив вуйко Дезьо»
