Культура

Поїхали, хлопці, у Вольницю…

Хіба гадалося колись, що листи Василя Нікітіна, жартівливі вірші-експромти і фотографії, зроблені під час зустрічей, так рано стануть пам’яттю про нього. А тих зустрічей, а знайомі ми були ще із студентських років, було чимало. Поміж них і зустріч, про яку нагадує фотографія, якій уже тридцять років. Редакційне завдання у Коропі ми з фотокореспондентом Миколою Тищенком виконали, звичайно, не без сприяння редактора «Нових горизонтів» Василя Нікітіна (а писали ми тоді до Великодня — вперше за кілька десятиліть — про священика, нині архімандрита Миколу Путрю).

А оскільки мали ще час — весняний день довгий, то Василь Миколайович, розуміючи наші бажання знайти ще щось цікаве для газети у його рідному Коропському районі, запропонував: «Поїхали, хлопці, у Вольницю!»

Вольниця то передовсім болотиста місцевість за Коропом, а ще — Вольницьке торфопідприємство з невеличким хутором. Тут, на цьому хуторі, Василь Миколайович познайомив нас із напрочуд цікавою людиною — Григорієм Тихоновичем Рашком, екскаваторником цього ж торфопідприємства, винахідником і раціоналізатором. Вдома цей чоловік змайстрував міні-вантажівку, показав трактор, зроблений власними руками, аеросани, що мчать по снігу із швидкістю 80 кілометрів на годину… Одне слово, і швець, і жнець. Невдовзі наша фоторозповідь про Григорія Тихоновича вийшла у «Деснянській правді», опублікована була і в «Сільських вістях».

Звісно, того дня, знайомлячись із сільським майстром та його незвичайною саморобною технікою, не відмовилися і від скромного підобідку у гостинній оселі Григорія Тихоновича та його привітної дружини Ганни Сергіївни. Ось там, у хаті Рашків, на прохання Василя Нікітіна, людини, як завжди, веселої й дотепної, і була виставлена господарем на стіл символічна скляна посудина, аби нагадати гостям: журналістам із Чернігова відомі жартівливі рядки: «На столі самогону сулія, значить, знову в селі я», які часто любив згадувати Нікітін.

Саме цей момент, на згадку про зустріч, і зафіксував Микола Тищенко (з права наліво): Василь Нікітін, автор цих рядків, подружжя Рашків та наш редакційний водій Микола Молибога, який задля такого «історичного» знімка налив у чарку березового соку.

То було далекого 5 квітня 1990 року. Чи міг хтось тоді повірити, що через півтора року Василя Нікітіна не стане. Не стане великого життєлюба, талановитого журналіста і поета…

Свого першого вірша Василь Нікітін написав ще у шкільні роки. Згодом любов до поезії, рідного слова привела сільського хлопця із Коропщини на філологічний факультет Ніжинського педінституту. Потім були роки буденної журналістської праці — у рідних коропських «Нових горизонтах». Він подолав усі сходинки зростання районного газетяра від кореспондента до редактора.

Скільки б творчих зусиль не відбирала газета, Василь не залишав поезію. На столі у його редакторському кабінеті завжди лежали нові поетичні книжки, зокрема, земляків, аркушики із рівно і чітко списаними власними рядками. Важко провести якусь межу між Нікітіним-гумористом і Нікітіним-ліриком. Навіть у віршах, здавалося б, найсерйознішої тематики пробиваються нотки іронії, дотепу:

Пече мені Чорнобиль уночі,
Душманська куля в друговім плечі.
Соборний біль Олеся Гончара
І оплески фальшиві і ура.
І заєць, що злякавшись НТР,
Наївсь нітратів, хвостика задер.
Куди ж від люду куцому тікать?

В іншому вірші, розповідаючи про бабусю, котра ділиться із журналістом про своє нелегке життя, автор між іншим, подає такі її слова про Сталіна:

Напишіть.
Тільки ж не помиліться:
Йосифа, а не Йосипа,
Брат переплутав — забрали вдосвіта.

Загалом же полиновий сміх Василя Нікітіна, то своєрідний погляд на нашу гірку недавню та й теперішню дійсність, в якій всі ми жили, яка ще довго нагадуватиме про себе. Прикро про це згадувати, але він пішов із цього світу, коли йому було лише 44 роки.

Володимир Сапон

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.