Хіба гадалося колись, що листи Василя Нікітіна, жартівливі вірші-експромти і фотографії, зроблені під час зустрічей, так рано стануть пам’яттю про нього. А тих зустрічей, а знайомі ми були ще із студентських років, було чимало. Поміж них і зустріч, про яку нагадує фотографія, якій уже тридцять років. Редакційне завдання у Коропі ми з фотокореспондентом Миколою Тищенком виконали, звичайно, не без сприяння редактора «Нових горизонтів» Василя Нікітіна (а писали ми тоді до Великодня — вперше за кілька десятиліть — про священика, нині архімандрита Миколу Путрю).
А оскільки мали ще час — весняний день довгий, то Василь Миколайович, розуміючи наші бажання знайти ще щось цікаве для газети у його рідному Коропському районі, запропонував: «Поїхали, хлопці, у Вольницю!»
Вольниця то передовсім болотиста місцевість за Коропом, а ще — Вольницьке торфопідприємство з невеличким хутором. Тут, на цьому хуторі, Василь Миколайович познайомив нас із напрочуд цікавою людиною — Григорієм Тихоновичем Рашком, екскаваторником цього ж торфопідприємства, винахідником і раціоналізатором. Вдома цей чоловік змайстрував міні-вантажівку, показав трактор, зроблений власними руками, аеросани, що мчать по снігу із швидкістю 80 кілометрів на годину… Одне слово, і швець, і жнець. Невдовзі наша фоторозповідь про Григорія Тихоновича вийшла у «Деснянській правді», опублікована була і в «Сільських вістях».
Звісно, того дня, знайомлячись із сільським майстром та його незвичайною саморобною технікою, не відмовилися і від скромного підобідку у гостинній оселі Григорія Тихоновича та його привітної дружини Ганни Сергіївни. Ось там, у хаті Рашків, на прохання Василя Нікітіна, людини, як завжди, веселої й дотепної, і була виставлена господарем на стіл символічна скляна посудина, аби нагадати гостям: журналістам із Чернігова відомі жартівливі рядки: «На столі самогону сулія, значить, знову в селі я», які часто любив згадувати Нікітін.
Саме цей момент, на згадку про зустріч, і зафіксував Микола Тищенко (з права наліво): Василь Нікітін, автор цих рядків, подружжя Рашків та наш редакційний водій Микола Молибога, який задля такого «історичного» знімка налив у чарку березового соку.
То було далекого 5 квітня 1990 року. Чи міг хтось тоді повірити, що через півтора року Василя Нікітіна не 
стане. Не стане великого життєлюба, талановитого журналіста і поета…
Свого першого вірша Василь Нікітін написав ще у шкільні роки. Згодом любов до поезії, рідного слова привела сільського хлопця із Коропщини на філологічний факультет Ніжинського педінституту. Потім були роки буденної журналістської праці — у рідних коропських «Нових горизонтах». Він подолав усі сходинки зростання районного газетяра від кореспондента до редактора.
Скільки б творчих зусиль не відбирала газета, Василь не залишав поезію. На столі у його редакторському кабінеті завжди лежали нові поетичні книжки, зокрема, земляків, аркушики із рівно і чітко списаними власними рядками. Важко провести якусь межу між Нікітіним-гумористом і Нікітіним-ліриком. Навіть у віршах, здавалося б, найсерйознішої тематики пробиваються нотки іронії, дотепу:
Пече мені Чорнобиль уночі,
Душманська куля в друговім плечі.
Соборний біль Олеся Гончара
І оплески фальшиві і ура.
І заєць, що злякавшись НТР,
Наївсь нітратів, хвостика задер.
Куди ж від люду куцому тікать?
В іншому вірші, розповідаючи про бабусю, котра ділиться із журналістом про своє нелегке життя, автор між іншим, подає такі її слова про Сталіна:
Напишіть.
Тільки ж не помиліться:
Йосифа, а не Йосипа,
Брат переплутав — забрали вдосвіта.
Загалом же полиновий сміх Василя Нікітіна, то своєрідний погляд на нашу гірку недавню та й теперішню дійсність, в якій всі ми жили, яка ще довго нагадуватиме про себе. Прикро про це згадувати, але він пішов із цього світу, коли йому було лише 44 роки.
Володимир Сапон
