«Без книги себе не мислю. Без неї, попри певний трагізм цієї констатації, життя втратило б сенс. Вона врятувала мене в Кіровограді, рятує і в Києві. Хоча, з причин зрозумілих, сьогодні я читаю менше. Та й читаю часто те, чого читати б не слід: жертва обов’язку. Людина, яка мала необачність ув’язнути в критиці, як це трапилося зі мною, просто змушена це робити. Мій засіб протистояння поганим книжкам простий: завжди тримаю напохваті класику.
Це універсальна протиотрута антилітературі, яка нині агресивно привчає до себе. Відразу ж бачиш різнощабельність, вершини й низини…»;
«Якщо не потрібна поезія, то критика не потрібна тим паче. Критикувати чи хвалити поезію, якої не читають, — нонсенс. Та й гонорарів за критичні статті не платять, а праця ж ця — із трудомістких, невдячних. Кому тяжче — поетові чи критикові, якщо обидва вони не потрібні? Вимирає навіть відданий читач: ціни на книгу непідйомні. Поезія і критика тримаються на одержимих…»
(Володимир Базилевський. Талант і талан. 2021)
Базилевський є одним із думаючих українських письменників. Насправді, таких небагато. Я читав фактично всі літературно-критичні та есеїстичні книжки Базилевського («І зав’язь дум, і вільний лет пера», 1990; «Холодний душ історії», 2008; «Лук Одіссеїв», 2005).
Ця книжка дещо інша.
Більш передбачувана, чи що. Можливо тому, що якісь цінності вже усталилися у письменника, і він їх повторює. Це закономірно. Але з багатьма його міркуваннями я суголосний, хоча і маю свої уточнення до близьких точок перетину в думках.
Євген Баран
