Щороку навколо Шевченківської премії виникає якийсь скандал…
Печально? Та ні!
Це — свідчення наслідків збереження традиції радянського державного поцінування літературно-мистецьких талантів та їхньої творчості.
Скільки й пам’ятаю, завжди були в цьому процесі як непоціновано ображені таланти, так і пошановані нездари. Тільки тоді це обмежувалося кухонними пересудами, а тепер завдяки модерним інформаційним технологіям стало предметом пересудів публічних.
Шкода, що творчі люди, як оце пані Галина Тарасюк, не розуміють нікчемності такого поцінування і приймають метаморфози участі в конкурсах на Шевченківську премію надто близько до серця.
Найвищою винагородою для письменника є популярність, ба вірніше — пошана читача. За життя або ще частіше — по смерті. Кажуть же: життя коротке, а мистецтво вічне.
«Ніхто не гавкне й не лайне — неначе й не було мене», — з гіркотою писав Тарас Шевченко. Незважаючи на це, його «Кобзар» зайняв місце поряд з Євангелією у господах мільйонів і мільйонів ось уже скількох поколінь українців, а пам’ятники йому стоять по світах скрізь, де пускають коріння українці.
Думаю, недалеко той час, коли ми позбудемося державних премій, почесних звань, орденів та медалей і заснуємо справжні престижні винагороди для письменників, митців, учених, просвітян, як це прийнято в цивілізованих країнах світу.
***
Користуючись нагодою, закликаю українських літераторів, публіцистів, журналістів, мистецтвознавців, редакторів до створення літературно-художнього, культурологічного та громадсько-політичного журналу «Україна».
Володимир Іваненко,
Український Університет
Україна, Інк
