Їсти одне одного — улюблена справа українців. А улюблена страва — біль, розпач та зневіра. Оце жеремо, аж плямкаємо від захвату. Упиваємося. Не вміємо радіти успіхам колег, аплодувати талантам, захоплюватися ними при житті, вихваляти, підносити, на п’єдестал. Ми майже довершені у своїй ненависті одне до одного. Кмітливі, креативні, дотепні і безапеляційні.
Але тільки-но черговий труп із спаплюженою прижиттєвою долею та репутацією, обгризаним серцем та випитими мізками опускається в могилу, тільки тут починає звучати: «Якого таланта втратили!! Ой, лишенько!! Чого ми такі нещасні і *уйові!??»
БО *УЙОВІ!!
Ниці, заздрісні, обмежені, ліниві, байдужі…
Але є й хороша новина.
Не ми перші, не ми останні… Іудеї, що розіп’яли Христа, теж були глибоко переконані у своїй правоті.
За ці дві тисячі років природа людини аніскілечки не змінилася. Архетипічність, вона тим і прекрасна, що в своїй універсальності підходить як для давньогрецького міфу, біблейської історії чи нової книги Антіна Мухарського «Троєщинське Євангєліє»
З гумором про страшне. Отак можна охарактеризувати цей шедевр сучасної літератури в якому описані всі форми сучасного українського людожерства!
НЯМКАТИ ПОДАНО, ПАНОВЕ!!!
Ласуйте, поки є така змога, бо наклад незабаром закінчиться.
Антін Мухарський
