Титулованою книжкою, яку я щойно прочитала, став роман польської письменниці, лавреатки Нобелівської премії, Ольги Токарчук «Бігуни» від видавництва «Темпора» в перекладі Остапа Сливинського. У 2008 році роман отримав одну з найпрестижніших польських премій у галузі літератури — «Ніке». А через десять років, у 2018-му, був нагороджений Букерівською премією. Хоча книжку важко назвати романом в класичному розумінні цього терміну.
Вона не має сюжету чи якогось персонажа, який би обʼєднував написане. Це радше мозаїка, складена з дрібних шматочків роздумів авторки. Якщо дивитися на них зблизька, то ніякої чіткої картини не побачите. Просто набір яскравих фрагментів. І лише дивлячись з відстані, можна побачити загальне монументальне зображення. Та й то не зразу, а тільки добре вдивившись та озброївшись просторовою уявою.
Книжка складається з великої кількості розділів. Деякі з них досить великі за обсягом, а деякі складаються лише з двох-трьох абзаців. В таких мініатюрках авторка висловлює якісь свої глибокі філософські роздуми, що в той чи інший момент приходили їй в голову. А в розділах більш обʼємних вона описує певні історії, які мають конкретних героїв та цілком виокремлений сюжет. Ці історії різні, як за характером, так і по суті. Бо деякі є художнім 
вимислом авторки, як то історія продавця книг Куніцького, що трапилась з ним та його дружиною на крихітному хорватському острові чи історія москвички Аннушки, яку непроглядна убогість існування та житейські проблеми спонукають покинути дім і піти у безвість.
Є розділи, які описують цілком реальні події та людей, що стали частиною історії. Це, до прикладу, розповідь про відомого голландського анатома, судового медика, майстра виготовлення та колекціонера анатомічних препаратів Фредеріка Рюйша, що жив на межі сімнадцятого та вісімнадцятого століть. Чи історія менш відомого його сучасника, анатома, гравера й першовідкривача ахіллового сухожилля та ще кількох непомічених раніше частин людського тіла Філіпа Фергюєна.
Але ж про що ця книжка? – спитаєте. Знаєте, мені важко однозначно відповісти на це питання. Якщо все узагальнити, то вона про пізнання світу та пізнання в ньому себе. Якщо трохи більше деталізувати, то тему пізнання світу авторка подає через призму психології мандрів. Адже саме переміщення у просторі дає людині імпульс до розвитку. Подорожі – це ознака цивілізації.
Ольга Токарчук постійно рефлексує над суттю людського існування, вбачаючи його основу у русі. Авторка спонукає своїх читачів переосмислити звичайність подорожей, адже ця частина життя вже давно вийшла за межі розваги й стала для багатьох базовою потребою і, якщо хочете, новою формою релігії. І тут я цілковито погоджуюсь, бо навіть не уявляю свого існування без мандрів.
Такі книжки, як «Бігуни», не описують чогось чи когось, не пропонують готових рецептів, не дають відповідей на питання. Вони насамперед покликані збурити наші думки та спонукають замислитися над тими чи іншими проблемами. От і мене книжка Ольги Токарчук наштовхнула до роздумів про те, чому ж подорожі є моєю життєвою необхідністю. Здавалося б, в наш час, коли всі знання про інші краї можна легко почерпнути не виходячи з дому, то навіщо витрачати на подорожі час і гроші. Ба більше, всі особливості архітектури тих чи інших міст, раритети різноманітних музеїв світу чи природні дивовижі на екранах гаджетів можна розгледіти значно краще і зі значно вигідніших ракурсів. Окрім того, подорожі – це ще й досить великі фізичні навантаження, бо приходиться долати багато кілометрів пішо, а часом в гори. Та навіть переміщення транспортом не так то й легко дається. Аеропорти, автостради, готелі — це цілий квест, який приходиться долати у подорожах.
Але все одно мені завжди хочеться їхати кудись у незвідані місця чи навіть у ті, де вже колись бувала. Звідки ж ця нестримна тяга? Думаю, все це закладено від народження, десь аж на рівні ДНК. Бо є багато людей, які черпають життєву енергію від землі, від місця, до якого дуже привʼязані. Вони мають встромити в цю землю насінину і те, що з неї проросло, дає їм силу. На відміну від таких людей, для мене це ніколи не було життєвою потребою. Я не черпаю соків з землі, не привʼязана до чогось матеріального і можу легко покинути все й переміститися в просторі. Натомість моя енергія виникає з руху, з похитування автомобіля чи автобуса, з гуркоту літака, з гойдання пароплава чи з чухкання потяга. Думаю, мої гени походять не від землеробів, а від кочівників. Тому ідея, яку заклала Ольга Токарчук у свою книжку, мені надзвичайно близька і зрозуміла.
Я не буду рекомендувати роман «Бігуни» широкому загалу, бо сумнівно, що він може сподобатися геть усім. Це не той твір, читаючи який – відпочиваєш. Навпаки, під час читання не раз приходилось напружувати мозок, намагаючись осягнути написане. Та з іншого боку, стиль письма Ольги Токарчук настільки багатий і образний, що навіть поверхневе читання без надмірного заглиблення в суть, надзвичайно заворожує і затягує. Це наче якась медитація, музика слова. Тому читати чи не читати роман «Бігуни» – вирішувати вам. Але те, що це твір особливий і вартісний, не підлягає жодному сумніву.
Галина Новосад
