Прочитала збірку поезій цьогорічної лауреатки Шевченківської премії Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Про що вона, про що кожен вірш? Про все. І… ні про що. Читаєш — шикарне плетиво гострих і небуденних образів, а дійдеш до кінця — а ні в душі, ні у розумі нічого не залишається.
Їх неможливо взяти із собою в серце для життя, щоб потім вони стали тобі духовною опорою. Дівчина безперечно талановита, але якби Шевченко так писав, чи став би він тим, ким є для українців?
Особливо чітко це відчулось, бо якраз читала спогади Ірини Жиленко, де вона пише про смерть Василя Симоненка. Взяла другий том, де його вірші. «Жорна», «Ти знаєш, що ти людина», «На цвинтарі розстріляних ілюзій» — кожен рядок з глибиною думки.
Це поезія, яка творить народ і націю. Її хочеться читати, особливо після димів, таких, як у Калитко. Щоб відчути грунт під ногами.
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли, і вибилися з сил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убогі ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно, репнуло б від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони злі й несамовиті
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
Справжня література — це присутність Божого духу, а не філологічні знання.
Світлана Орел
