… Богдан зробив цікаву обмовку про москалів, сказав: «Ну, як з такими можна воювати – їх можна тільки вбивати!» Як з нього вистрибнула ця фраза? А ось як: порахували ми з ним дірки на його БРМ-ці (початок історії — «БРМ-ка – це такий танчик…»), я питаю:
— А якого вона [БРМ-ка] року?
— Та вже йой-йой! 1983-го, ще за «совка» роблена!
— О-о, я тоді саме строкову служив – 1982-84, — кажу йому.
— А я у 1989-91, на Дальнім Востокє — Владивосток, морська піхота. Перший раз живого китайця побачив. Їх на рибацькій шхуні в наші води занесло, то ми всі кинулися до борту на них дивитися, як на чудо, чуть корабля не перевернули. А зараз кажуть, там тільки китайці і є – щоб росіянина побачити, то теж, мабуть, корабля треба накренить, — сміється Богдан.
— А я в Чехословаччині служив, — кажу йому. – Був окупантом.
Богдан на мене зиркнув нерозуміючим оком, потім до нього дійшло, каже:
— А-аа, та всі ми тоді були окупантами.
— Авжеж – кажу, – я так точно від сьогоднішнього москаля не відрізнявся. Пам’ятаю, чех мені запальничку подарував і каже сміючись: «Подарунок моєму другу-окупанту від поневоленого жителя Чехословаччини!» Я на це образився, почав йому щось заливать про миролюбність, що ми їх захищаємо він НАТО. А що я – малий, дурний, 20 років… Чех на мене дивиться, і тільки повітря ковтає ротом, як риба. В нього, певно, не було стільки російських слів, щоби пояснити, яку я маячню несу. То він зробив краще (а дядько він кремезний, вдвічі старший за мене і вдвічі ширший!): притяг мене за руку, вклав запальничку в долоню, силою затиснув кулака з моїх пальців і каже: «Бери, солдат, подарок від чеха і шуруй додому!». Я тоді перелякався, думав – задушить. Але, зробив, як він сказав – привіз запальничку додому на дємбєль. І тепер 
як бачу якогось Ютуба, де москалі кажуть, що вони і воюють з бандерівцями, і несуть нам мир, хочеться сказати: солдат, я всьо знаю, я бил в твоєй шкурє – нє вєшай лапшу!
— Так, вони зомбовані, шо капєц! – каже Богдан. – Ми одного взяли, років 25 хлопцеві, поранений, перев’язали його, скрутили турнікетами, запхали в «беху», везти у госпіталь. Він впирався, то ми силою запхали. Дорогою говорили до нього, питали: знаєш хоч одного українського президента? Він тільки сопе, щось лаявся трохи. І, падло, відкрутив на собі турнікети. Ми не помітили, думаємо: ну, лається, а потім замовк, мовчить. А він кров’ю стік! Ми його виносити до лікарів, а він – брик, і впав. Повні чоботи крові, залив усю підлогу, я потім з тряпкою рачки повзав. І турнікети на ньому бовтаються. Ну, хіба з такими можна воювати?! Його можна тільки вбити. Років 25, кажу, жалко дурня! Треба було зразу вбити, бо він перед тим хлопців наших поклав. Вони робили зачистку, все перевірили, а цей десь приховався з кулеметом, вискочив і почав косить. Шістьох наших увалив. І ніяк не могли його взять, то зайшли з тилу – прострелили йому ноги. Якби вбили, то таке, а так – він може вмирав і думав про себе, як про героя, що в полон живим не дався. Кажу: ну, як з такими можна про щось говорити – їх можна тільки вбивати!
А БРМ-ка в Богдана – 1983 року виготовлення. Я тоді вже «срочку» служив, а Богдан ні – йому було 12 років.
Вадим Петрасюк
