«Українські журналісти та правозахисні організації закликають відсторонити від участі в національних телемарафонах та інших медійних марафонів, що називають себе «національними», ведучих, які багато років підігрували ворогу та поширювали кремлівську пропаганду». Йдеться про звернення, підтримане десятками відомих громадських організацій та сотнями журналістів, і стосується воно впізнаваних персоналій медіаспільноти. Спробую висловити кілька власних міркувань, бо і сам не чужий у журналістському цеху, знайомий з його «кухнею» і «персоналом».
1. Попри «цеховий» характер роботи медіа (за винятком одинаків на кшталт блогерів, фрілансерів і т.п.) та розповсюдження певних професійних «стандартів», продукт роботи журналіста має яскраво особистісний характер – в ньому сплавлено ерудиція і світогляд, переконання і особиста позиція. Тому виглядає, м’яко кажучи, трохи дивною оця готовність до «колективного затоптування», тим більше – своїх колег.
2. Я можу зрозуміти молодих журналістів та окремих «донкіхотів» від журналістики, для яких професійна чесність – не порожній звук, проте значна частина «підписантів» пройшли сумнівний професійних шлях, в якому були і компроміси, і угодовництво, і «покаяння». Тому виглядає, м’яко кажучи, трохи дивною оця несподівана «святість» і бажання відмовити в ній комусь іншому.
3. Війна – це екзистенційний виклик, який випадає не щодня, і про власні спроможності впоратися (або не впоратися) з ним ми можемо навіть не здогадуватися. Наприклад, у перші дні війни, коли більшість громадян паралізував страх, чимало «знакових» і менш відомих журналістів (власне, як і будь-якої верстви) банально кинули і свою роботу, і свій дім, і подалися світ за очі, а повернулися «на круги своя» лише в останні тижні, коли ситуація на фронтах 
переломилася на користь України. АЛЕ з перших днів війни я бачив на телеекрані обличчя (нехай і налякані чи трохи розгублені) більшості з тих, кого нині шельмують, а не тих, шельмують.
4. Є серед журналістів (як і в будь-якому професійному середовищі) ті, хто за нинішніх умов «перевзувся» з кон’юнктурних міркувань – а є й ті, хто це робив давно і не раз. Однак спроби їх «громадотріянського осуду» виглядають надто вибірково. Врешті, в подібній ситуації «незвично» повели себе чимало політиків, депутатів, міських та сільських голів, інших публічних осіб, які справедливо вважалися «проросійськими», але чомусь не чути звинувачень у їх «перевзуванні» з боку ні їхніх колег, ні громадян – за рідкісними винятками.
5. Я певен того, що більшість «звинувачених» не є святі, а ті, хто звертає увагу на їхні давні і недавні «гріхи» – люди, які щиро і самовіддано виступають за професійну чесність. Проте подібні спроби розвінчування іноді скидаються на примітивні «ревнощі» одних до інших, мовляв – ми свій патріотизм, свою чесність і честь пронесли, мов прапор через роки випробувань, а ці «вискочки» хочуть отримати частину належної нам шани без без жертв і зусиль… Та не треба віддавати їм «шани» – достатньо порадіти, що ряди ворогів поріділи.
Отож, у цьому «зверненні до світу» я підтримую лише останнє речення: «Зараз український медіапростір має шанс очиститись і запустити створення інституту репутації, аби вберегти Україну від повторення історії в майбутньому». Бо решта має всі ознаки лицемірства, маніпуляції і самозвеличення, які не сприяють ні «очищенню», ні «репутації».
Володимир Богданович
