Щиро кажучи, я ніколи не ставилася до творчості, як до роботи. Але і не як до розваги, звісно. Для мене це щось на кшталт духовної практики, котра мусить приносити радість і задоволення. Бо якщо не приносить — то просто не пиши. Ніхто ж не змушує. Ну, мене точно ніхто. Однак все це – гарна теорія. На практиці все складніше. І, так, часом буває важко. І вислів «творча криза» — такий заяложений, тисячі разів висміяний (зокрема і мною) — таки грунтується на реальності.
Я почала писати «Основи гардеробу» одразу ж після того, як вийшов мій перший роман «Зілля». Почала, написала перші три чи чотири розділи — і все. Робота застопорилася. Я звично сідала ночами за комп’ютер, але не могла витиснути з себе жодного речення. Такого в мене ще ніколи не було. Звичайно, можна було просто покинути — до кращих часів або назавжди. Але не хотілося. Це було вже після перемоги в «Коронації», я повірила в себе як у письменницю. Та і вроджена затятість не дозволяла здатися.
Саме тоді надибала десь в інтернеті оголошення про письменницьку резиденцію в Карпатах. Мені здалося, що це знак і шанс. Подала заявку. Щоправда, не згадувала там про роман, бо організатори пропонували 
тільки малі форми, які можна було б повністю написати за час резиденції. Ну нехай — думала я. Ідей маю багато, а що вже я там писатиму — справа моя.
Отож, запропонувала дві ідеї малих форм: казку про зайчика на візку і сатиричну п’єсу про труп потерпілого. Ні те, ні друге не зацікавило журі. Мене не взяли. Обидва ці твори я таки написала згодом без жодних резиденцій. І обидва здобули успіх.
А тоді, в 2017-му, я все ще мучилася зі своєю кризою. Здавалося, що виїзд кудись — суто для писання в самотності та спокої, — це справді вихід. І тоді я вирішила сама влаштувати собі карпатську резиденцію. Знайшла не дуже дорогий, але гарний готель. Бракувало тільки грошей на нього. Фінансова ситуація в нашій родині була вкрай печальна. І що я вигадала? Вирішила розпродати частину свого гардеробу. Так. Я люблю всілякі іронії й каламбури, тому заповзялася продати одяг, щоб писати про одяг.
Мені було ніяково оголошувати таке публічно, і я надіслала пропозицію в приват своїм подругам, приятелькам і знайомим. Надія Селезньова підтримала мене тоді найбільше.
А потім сталося те, про що розповідають в ютубі всілякі там коучі зі здійснення бажань. Одна з моїх приятельок просто дала мені гроші на готель. Олені Танасійчук завдячую тим, що все ж написала цей роман. Там, в абсолютній тиші (то був травень, низький сезон у Карпатах), я за чотири дні наклепала стільки ж сторінок тексту, скільки за попередніх два роки. Дякую Олені всім серцем. Сподіваюся, хтось і для неї став таким чарівником, як вона тоді для мене. Усім нам потрібні чарівники!
Оксана Драчковська
