Іноді трапляються такі дивовижні збіги, які годі кому й пояснити. Бо вони дивовижні лише тобі, і більше нікому. Якось так трапилося, що я читав «Щоденники» Олександра Довженка напередодні тої ночі, коли рашистські виродки знищили Каховську дамбу. І саме в тій їх частині, де йшлося про її будівництво. Олександр Довженко — геніальний український режисер. Навіть Сталіну не стало духу його знищити, хоч він і намагався.
Натомість генію було придумано іншу кару. Йому було заборонено жити і працювати в Україні. Він був на «почесному засланні в Москві». Фактично мова йшла про «Валуєвський указ» стосовно однієї людини — самого Довженка.
В 1952 році Олександр Довженко був відряджений на Херсонщину, аби зняти фільм про грандіозне сталінське будівництво — Каховську ГЕС! Довженко описує своє перебування там. З неймовірною любов’ю й теплотою він описує ті береги Дніпрові, той легендарний Великий Луг, який ось-ось має піти навіки під воду. З усією своєю історією, з козацькою славою, з прадавніми вільними селами, церквами і кладовищами.
Бо затопити Великий Луг — це те ж саме, що затопити британський Стоунхендж, або римський Колізей.
Тоне старий Український світ… Навіки йде під воду, на дно… Фільм мав би бути останньою сповіддю митця, 
його величним зізнанням у любові до Рідної Землі, до України. Він ходив тими берегами, луками, бродив поміж людей і природи і мріяв лише про одне: бути похованим на цих величних берегах…
Той фільм Довженку зняти так і не дали. Заборонили, і повернули до Москви… Зрештою, це його й добило. Невдовзі він помер. Не на берегах Дніпрових, а в якому сраному підмосковному Пєрєдєлкіно…
Мені здається, що Довженко, якось потім, може мав би бути похований, як Шевченко… «Шоб лани широкополі, і Дніпро і кручі»… І будівництво Каховської ГЕС в 1952-му році, і її руйнування в 2023-му — рівнозначні злочини проти України!
Нам своє близьке горе болить, звісно ж, ближче. Бо це, ось, наша особиста трагедія, ось вона, тут, зараз… Ось ті собаки, ось ті будинки, ось той втоплений музей Поліни Райко… Бо вже нема тих, хто би жалів за Великим Лугом…
То було вбивство України. Так само, як пожежа в бібліотеці Української академії наук, в 1963-му році, в Києві, коли вигоріла вся давня україніка за довгі століття. Вбивали книги й бібліотеки, вбивали ріки й ландшафти, вбивали людей і саму пам’ять людську… А втім, щось воно таки лишилося на тому дні. Невмируще. Неубієнне… Те «що не вмирає», за Лесею…
Тому насамкінець, замість всяких висновків — дуже крутезне від Катерина Калитко:
Наче хмільний, чи скоріше контужений – дивакуватий,
ще й кашляє так натужно – давня, каже, застуда.
Ледве не розстріляли на ближньому блокпосту,
але врешті знайшовся спільний знайомий, комбат.
Пробирається до своїх. Позивний його «Байда».
Довго відмахувався від гостини, хотів іти цілу ніч.
Та годі тобі, чоловіче, посидиш тут, при вогні.
А він сидить і не п’є, і місця собі не знайде.
Вслухається в бахкання ночі настороженим звіром
і шрам на щоці пульсує – рана, нерівно зашита.
І все повторює: Хлопці, я ж їх руками душитиму!
І ніхто ні на мить
не наважився
не повірити.
Підвезли вранці до перехрестя. Сказав, що знає дорогу.
Побрів із самим ножем при поясі в зеленку, у ковилу.
І хтось гукнув йому в спину: Відбитий, ти звідки родом?
І він, здається, сказав:
із Великого Лугу
P.S.
Мені іноді пишуть у фейсбуківських коментах, або й в лічку: а, ви знаєте, що Довженко казав те то, й те то?… А ви знаєте, що Іван Дзюба всіх здав? А ви чули, що Вінграновський, Левко Лукʼяненко, Ліна Костенко.., а Вʼячеслав Чорновіл… А ви пригадуєте, як Дмитро Павличко?…
Знаю, чув, пригадую.
Але мені цікаве те, що лишається на дні. Мені цікавий контент, з якого ми пишемо Україну. Мені цікавий «стукач» Бажан і «угодовець» Максим Рильський. Мені цікавий «кончений Тичина». Мені цікавий песиміст Підмогильний і комуніст Хвильовий… Мені цікавий нестерпний в особистому житті Зеров і дуже підозрілий Віктор Петров… Мені цікавий неймовірний і непростий Іван Драч.
Дай нам боже бодай якусь краплю тої святості, що мали ті люди, і якось спромоглися зберегти ту свою Людяність в ті страшні часи…
Звичайно, можна бути Христом, або Стусом… Але то дуже важко і не всім під силу. На тім шляху нема спочинку. Людиною взагалі важко бути…
Віталій Чепинога
