Я вчуся говорить: «Його нема». //За вікнами клубочиться зима, //І око сльози більше не тримає. //Це – не зима… Його уже немає… Я гортаю сторінки нашої переписки – про все. А найбільше – про майбутнє, про нашу, нарешті, зустріч, яка не трапилась і якої вже не буде. Ми приятелювали лише заочно, але ж яким суголосним було те спілкування!
Спочатку ми розмовляли телефоном. Потім годинами переписувалися у Фейсбуці. Я надсилав йому свої книжки, а він мені свої роботи і роздуми. У мене склалося враження, що головного героя моїх книжок Вуйка Дезя він знав краще, ніж я, і жартома принагідно передавав йому вітання. Це мала бути окрема розмова при нашій зустрічі, якої так і не трапилось.
Їхня група приїхала якось до Чернівців на зйомки Великого Всесвітнього проєкту про Україну. В Чорториї вони мали знімати озеро лебедів, Івана Миколайчука озеро. З розмови з ним я знав, що вони зупинилися в готелі «Київ». Дружина спекла пиріг, і ми з нею пішли до готелю. 
На рецепції нам сказали, що група пішла у місто, а потім десь вечеряти. Ми лишили Сергієві Проскурні той гостинець. Я пізніше перетелефонував, він кликав до їхнього гурту на вечерю. Та ми вже були вдома.
Господи, як добре, що Ти нас напоумив, і ми спекли той пиріг, і занесли, і він його скуштував! Як я це відчуваю нині у цю мить! Щось надзвичайно сутнісне виникло тоді в нашому спілкуванні.
Сергій хвалив потім той пиріг, який вони їли усією знімальною групою, часто згадував, і ми з ним домовилися, що наступного разу він неодмінно завітає до нас додому. Та про що ми лиш не мріяли!
Я читаю нашу переписку, гортаю її сторінки і по-новому сприймаю сенс окремих його слів. Але, тепер це лише здогадки, які не матимуть ні спростування, ні ствердження. І вдячність долі… Нехай на лоні праведників оселить Господь його душу. А я житиму обіцяною зустріччю.
Валентин Ткач, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
