Ця книжка — вітання з першого курсу. З пізньої осені 1976 року, коли за годину до занять заскочив у тісненький магазин «Поезія», що тоді притулився вивіскою до рогу вулиць Леніна та Пушкінської. Заскочив — і вже при дверях підпер чималу людську вервицю до розкладки. Нюхом відчув: буде улов.
Люди затримувалися коло прилавка секунду-другу, потім шугали до каси, утворюючи ще одну вервицю. Касовий апарат скрекотів, як табунець перепуджених сорок, люди похапцем оддавали чеки продавчині за прилавком й отримували з великого стоса опасистий шоколадний томик, без особливої художньої оздоби, на якому золотистими літерами було викарбуване лише автора і назву: «Борис ОЛІЙНИК. ІСТИНА»
Я схопив книжку, глянув на ціну: 1 крб. 25 коп. Три студентські обіди, 25 разів проїхатися на рідному «38-му автобусі», а на тролейбусі — то й усі 30… Але то був ОЛІЙНИК, і за його вірші я готов був віддати останні гроші. Коли брав до рук уже свій законно придбаний скарб, продавчиня кивнула мені рукою, перехилилася через стіл і змовницьки зашепотіла:
— Молодой чєловек, а ви нє хотєлі би взять автограф у автора?
Я остовпів. Не міг нічого сказати, але в моїх розчахнених зіницях досвідчена пані прочитала все. Бо вказала поглядом на дальній закутень зальчика.
— Так вот же он стоіт.
Біля вікна, притулився до батареї кругловидий чоловік у плащі. Глибоко посаджені очі і брови — наче крила чайки, що от-от осідлає морську хвилю. Він тоді видався мені великим, монументальним.
— Добрий день… Борисе… Іллічу…
Я не впізнавав свій голос: язик пересох і став кілком, а з гортані видушувалося якесь чи то харчання, чи скавуління цуценяти.
— Чи можна… у Вас… автограф…
— А звідки Ви, юначе? — запитав просто, трохи кумедно розтягуючи слова. Зате без жодного знакУ металу в голосі, без отого тембру величі, чи чваньковитості, який потім не раз вловлював у письменників, особливо — серед відомих вузькому колу обмежених шанувальників макулатури.
— Я з факультету журналісти — відчув, що за цим його уповільненим тембром «лЮдської балачки» починаю опритомнювати.
— Ого, то ми колеги, — сказав у такому ж розважливому тембрі «констатації очевидного».
Написав мені тоді Борис Олійник: «Валерію Ясиновському — на щастя! Щиро». І посвідчив це своїм знакомитим, теж кругловидим підписом. Я носився з цією книжкою, як з дароносицею. Перечитав її кілька разів. І про поета, у якого «гроші завелись», і про «звістку принесли сороки «сорок», і про «за рікою тільки вишні», і про похорон учителя, і про дядька Якова, і особливо та найбільше — про Матір, яка «прибрала планету, послала стежкам споришу»…
А потім мій скарб нагло зник. Як не було.
У відчаї я помчав у “Поезію” і таки вирвав з останніх примірників новий томик. Але там – «о, скорб моя, о, скорб велика» — не було «десниці Великого Майстра». Так бракувало автографа.
Вже пізніше довідався: мою реліквію вкрав старшокурсник і продав… страшно сказати — за 25 рублів! На такі грошиська можна було компанією добряче погуляти в хорошому центральному ресторані.
Починаючи з другого курсу наша ватага у Новолітню ніч не минала оселі Бориса Ілліча з колядою. Тут нас завжди чекали із щирою радістю. І щоразу пан-господар лукаво підморгував: «Хлопці, приходьте ще й на Різдво».
Скільки літ, скільки зим відтоді злітувало-іззимувало.
Моя книгозбірня, слава Творцеві, нині величається цілою полицею книжок Бориса Ілліча. Кілька із них — з його теплими автографами.
Все ж сховайте в портфелі
Усмішечки злі:
Небагато поетів
Живе на землі.
Борис Ілліч Олійник — із сонму тих, небагатьох. Із тих, хто пануватиме, поки живуть люди. Й українське Слово. За майже сорок літ від тої першої стрічі в «Поезії» мав з Борисом Іллічем багато стріч.
Щоразу, коли бачилися, він звично піднімав угору правицю і, подаючи до стискання, казав своїм знаменитим тихим розважливим полтавським «речитативом»:
— Доброго здоров’я, молодьож.
І від того мені, каюся, неабияк тепліло на душі. Від відчуття, що він поруч. Що він Є! Що він був. І буде!
Валерій Ясиновський
P.S.
Такі знайомі, такі улюблені з юності поезії — і про поета, і про Вчителя, і, звісно, про Матір, що стала щемливою до болю піснею…
А «Парубоцьку баладу» пам’ять зберігає досі (хоч ніби це не жіночий «репертуар»). До слова, любов до творчості Б.Олійника передалася від чоловіка (на жаль, він пішов із життя трохи старшим за парубка).
Валентина Мацерук
