29 лютого український проєкт МУР випустив альбом-мюзикл про поетів Розстріляного відродження і мешканців Будинку «Слово» під назвою «Ти [Романтика]». Цей альбом, як зазначається, «музиканти записували в співпраці з Сергієм Жаданом, Хейтспічем, Євгенієм Яновичем, гуртом NAZVA, Оленою Кравець, Сергієм Мартинюком та іншими митцями».
Зважаючи на чималий резонанс у соцмережах довкола цього «мистецького проєкту», знайшов сорок хвилин часу для його перегляду. Після чого запитав себе: це пародія на що?.. На 95-й квартал (участь у «проєкті» Єлєни Кравєц не могла пройти безслідно), на мюзикл Hamilton (версія деяких «знавців музики») чи – на творчість поетів Розстріляного Відродження?
Не знаю.
Але те, що побачив і почув – кошмар і жах. Кадри старої кінохроніки – єдине, що в цьому «шедеврі» сприймається як справжнє. І мені дивно, що під цим диким творінням «підписався» Сергій Жадан.
Отож, кілька слів без протоколу. Насамперед – про силу-силенну граматичних помилок і русизмів. Таке враження, що автори цієї «реп-опери» вирішили тупо зекономити на коректорах. Приклади? Будь ласка.
«Весь стояв-дрижжав і блідний»… «І встромили свої очі на худого юнака»… «Там виходив Воронний і читав свої сонети а Коцюбинський позіхав, дочуваючи куплети»… «Натовп розійшовся, як у повновідь ріка»… «Він закінчив свої вірші, друзі гордо обнялись. – То шо наш Павлусь поет – ми завжди у том клялись! Потім сіли разом в залі, юнаки чотири спиті два служивших тій системі»… «І вітальня Коцюбинського розплавилась у мить»… «І Елан Блакитний завжди не похитний»… «Дощ… заповнює всі полості»…
А ще «мізасцени», «вірш як приговор», «давно минувших вижжених років», купа дієслівних школярських рим і замєчатєльна рима «лишній – Всевишній», тичининський зойк «як у цій ціпочці з’явився саме я?», або ж «як ховали Уолта Уїтмена, а мене якраз рожали» (чи ржали?)… І нарешті «Київ взято білими…» як гнила відрижка совєцького агітпропу…
Можу продовжувати ще довго, але не буду. Самі перевірте. Як там писав наш мер-златоуст: «Хто не чув, той побачить!». Одне з двох: чи освіта творців цього дива обмежилась трьома класами й коридором, а чи вони почали тужитися, аби вивчити українську, вже після 24 
лютого.
Ага, щоб далі не забув. Про обсценну лексику, бо нині це святе у постмодерних. Без матюччя – ну ніяк. Але тут цього добра чомусь «до обідного» мало. Загалом же – я так і не «вкурив», про що це кіно і яка його, як той казав, тема й ідея. Може, довести молодому й зеленому поколінню, що Тичина – «зрадник»? (Про це в мюзиклі чомусь багато жується-співається). Але навіщо? Кого зрадив Тичина, і чому в нього «руки в крові»? І що ви, пігмеї, можете знати про драму генія зі зламаним хребтом?.. Чи по-дурному постібатись над ім’ям Семенка («хайль», акцентоване нашими митцями з «Михайль Семенко» — дуже прикольно, правда ж? Але так жартувати, тим більше зараз, можуть хіба що мудаки). А може, покреативити над перестарілим Бу-Ба-Бу? Відеоряд і «реп-словоспів» як, певно, пародія на цей «літературний гурт минулого століття» (багаторазове «ібобо, ібобо, я поезію їбо» чи як там) з танцюючими скелетами — це, певно, кульмінація цього витвору. Вершина абсурду і несмаку. Кажучи словами одного чужинського ворожого пісатєля, просто апофіґєй.
… Нема тут ніякого «глибокого» художнього задуму. Розстріляного Відродження в цьому витворі – ніц нема. І нема жодної спроби мистецького прочитання того драматичного часу в контексті нашої жорстокої сучасності. Є дешеві понти, бажання повипендрюватися, свербіж банального хайпу. Зауважте: за рахунок класики. За рахунок геніїв, чиїх навіть підошов не варті творці цього «шедевру».
Не знаю як кому, а мені ця реп-опера смердить совком і недолуго перефарбованими під синьо-жовте комсюками. У мене, відсталого від постмодерну, склалося враження, що її творили гімнописці графоманії, які таким чином вирішили довести до абсурду мистецтво персоналізації цієї старої і беззубої, але на диво живучої літературної дами. Бо халтура феєрична!
Якийсь лютий треш. Самохизування безграмотністю і примітивністю. Домінуюча графоманія, яка лізе з усіх щілин. Торжество крикунів. Якесь несусвітнє школярство. Іспанський сором – і за наших класиків, і за наших «сучасників», одні з яких зліпили докупи це диво «авангардного мистецтва», а інші (в коментах) це графоманське місиво возносять до небес як щось геніальне…
Насправді це знущання над класикою, намагання опустити великих до свого пігмейського рівня. Це з розряду «квантового стрибка Шевченка» і тому подібного маразму… На жаль, вже такий у нас літературний «канон» нині склався, панове.
І їх зараз не зупинити. Вони скрізь – у соцмережах, у силосних ямах макулатурних книжечок… Вони колекціонують літературні премії і агресивно штурмують поодинокі вцілілі літературні видання й дивуються: чому ж їх не друкують? Вони обурюються і вимагають пояснень від редакторів. Найбільш нахабні з них вимагають гонорарів за свою словесну дизентерію… І плодяться, плодяться – з новачків одразу в графомани…
Втім, безжальний час все розставить по своїх місцях. І «шедевр» «Ти [Романтика]», як і йому подібні, буде забутий. Повністю. А Тичина, якого ви записали в «зрадники» – в літературі назавжди, малята.
Михайло Сидоржевський
