Ліваки…

Прочитав гостру публікацію Михайла Сидоржевського на черговий «культурний молодіжний проект» під назвою «Ти (романтика)»… Одразу скажу, Михайло Сидоржевський — один із найкращих публіцистів сучасності, Голова НСП України, випускник КНУ імені Шевченка, людина солідна і стримана і раптом — такий шквал болю, прикрості і гіркоти від нього, ніби за всією цією історією стоїть якась особиста і невиліковна образа. Чому саме невиліковна?

Та тому, що якщо хтось хоч трохи розуміється на процесах, які охопили нашу країну пару десятиліть тому і досягли свого “апофігею” в останні часи, розуміють, що такі образи не особисті, а суспільні, а отже майже невиліковні. А якщо іноді лікуються, то лише при постановці точного діагнозу.

Діагноз можливий лише при дослідженні певної симптоматики, яку лікарів учать відстежувати на основі холоднокровних спостережень за паціентом, і тоді будь-які емоції – співчуття, страх, розгубленість чи гнів змазують картину. Тож, говоритимемо спокійно про симптоми. Особливо, давні.

Отож, я повертаю до тих славних часів, коли Україна щойно отримала свою Незалежність, а в її інформаційному просторі, як гриби після дощу, почали буйно з’являтися комерційні телеканали та радіостанції. І, схоже, що повітря свободи зіграло з українцями злий жарт. Не знаючи і не розуміючи, як функціонує вільне демократичне суспільство, яким чином воно захищається від соціальних хвороб і зберігає свою цілісність, не маючи того імунітету, який мають громадяни західних країн, ми одразу потрапили в страшну пастку бездуховності. Як це могло трапитись? Поясню докладніше, оскільки цього за мене не зробить ніхто.

Отож, західні демократії, на відміну від тоталітарних (чи посттоталітарних країн) мають дуже міцну релігійну основу. У переважній більшості громадяни Європи і США – це люди, виховані в християнській чи мусульманській традиції. І це не “захожани”, як іноді називають тих, хто забігає раз на тиждень на пару хвилин до храму, аби перехреститися чи поставити свічку. Люди на Заході мають у душі певні релігійно-етичні і моральні принципи, які сформовані ще з діда-прадіда, де прийнято читати святі книжки, обговорювати окремі світоглядні питання, діяти за заповідями, тощо.

Згодьтесь, що це багатьом у нас здається певним анахронізмом! Як у 21 столітті, можна вірити давнім байкам та ще з тими застарілими і незрозумілими більшості обрядами, де потрібно вистоювати годинами у душному і тісному приміщенні. Якщо хтось так думає — той нічого не знає про релігійні інституції на заході, про ті хвилі реформаторства, які змінили їх докорінно, але не виплеснули головного – християнської етики ставлення до ближнього, як до самого себе, а ще смиренності і терплячості.

Якщо поцікавитесь, то зрозумієте, що церков у світі – у тому числі суто українських – значно більше, аніж у нас в Україні, і охоплюють вони приблизно 80 відсотків населення, від найменших до найстарших. А хто ж ті решта 20 відсотків? Хто ті бунтівники, революціонери і ренегати, до яких так лояльно ставиться демократичне суспільство?

Я не задавася конкретним статистичним дослідженням соціальних груп, що складають цю категорію, але якщо якось охарактеризувати цей конгломерат, то можна сказати — це ЛІВАЦТВО. Сюди можна віднести всіх – від соціальних критиків існуючих систем та соціальних бунтарів, що спираються на різні ультрамодні течії, до відвертих сатаністів. По суті, вони не мають нічого спільного з Божими заповідями…

Я навмисне не заглиблююсь в цю тему, хай про це дискутують відповідні фахівці – бо це не є темою мого аналізу. І я розумію, чому західне суспільство досить стабільне – бо воно має міцний духовний фундамент. Але мене турбує зовсім інше – як так сталося, що в сучасному інформаційному демократичному світі вся оця меншість так активно представлена неймовірною кількістю телеканалів, радіостанцій, паперових видань, всіляких суспільних і міжнародних фондів, які просувають свої, по суті, антигуманні ідеї по світу.

А тепер увага! Для мене залишається ще більшою загадкою – як уся оця лівацька конгломерація так буйно розрослася і поширилася саме у нас в Україні? Чому так легко і швидко вона змогла відтіснити від влади у тоді ще юній України 90-х усіх наших романтиків – письменників, істориків, культурознавців, героїчних дисидентів і справжніх українських інтелігентів, які мріяли про вільну Україну! І як швидко ця Україна впала під тиском усих цих, “авантюристів”, і “решал”, які, не маючи жодних моральних принципів і правил, могли дбати лише про свої кишені. Як ця “пасіонарна меншість” так швидко розвернула Україну в бік, протилежний від Європи і всього вільного світу, ніби й закликаючи нас до нього? Як швидко вона, ця меншість зорієнтувалася у всій цій новій для України фразеології про свободу особистості, вільний ринок, закони підприємництва і підім’яла під себе всю нашу багату країну, зробивши з неї, якусь “безродну повію” готову підставлятися усім, хто добре платить.

На практиці ідеологію цього лівацтва і знімання штанів перед роботодавцями озвучив мені якось публічно один із ідеологів нашого сучасного “шоу-бізу”, кинувши напівжартома мені через плече: “Тут дехто на “нетленку” замахнувся, – ну, а ми люди прості, нам нада баблішко зарабативать”… Оце, “баблішко”, відмите від будь-яких моральних принципів і правил, і було поставлене нашими “комерційними” теле та радіоканалами наріжним каменем усього сучасного інформаційного простору України. Того простору, де й посьогодні немає жодного місця для традиційної української пісні. Того простору, де могла б звучати традиційна українська поезія чи проза, яка б надихала і звеличувала людей. Того простору, в якому б звучала рідна дитяча колискова та пісні для зовсім маленьких українців, як це є у світі. Того простору, де могли б спілкуватися із глядачем українські філософи, мистецтвознавці, краєзнавці, і просто інтелектуали своєї країни…

Натомість цей простір був навмисно відданий відвертим фрікам, скандалістам чи блазням, який ловили свій хайп, стаючи каліфами на годину. Новітній буржуазно-лівацькій моделі інфопростору не потрібні були більше довготривалі проекти з лідерами суспільної думки, які б гуртували країну на основі спільних національних цінностей. Їм потрібно було маніпульоване суспільство, яке легко натравити на будь-кого при першій потребі.

Новітній буржуазії потрібні були нові лідери суспільної думки і масового впливу, які б озброїлится “картонними мечами” та ще тими високими гаслами, суть і важливість яких ніхто навіть не встиг їм пояснити до кінця. І слова та гасла почали втрачати свою сакральну цінність! А щоб молоде покоління не дуже озиралося на дідів і батьків, то топ-менеджери “провідних українських каналів” зробили все, аби ізолювати і спаплюжити все те, чим покоління наших пращурів дорожило і пишалося.

Але хтось мав бути ідейним лідером цього замаскованого і переодягненого у вишиванки лівацтва. Були спроби, які закінчувалися або невдало, або трагічно. І нарешті знайшлася така фігура, яку довго і терпляче вели, формували і випещували саме вони – володарі інформаційного простору…

***
«Зустрічайте, Король українських поетів Сергій Жадан» — так улесливо оголосив його на якомусь концерті багато років тому шановний поет і видавець Іван Малкович. І я не повірив своїм вухам і очам. Я став прислухатися. І почув від Жадана, що:

Все, що необхідне для щоденного життя
Церква, супермаркет і мобільне покриття…

але:
Ми навіть не буваємо в збудованих церквах
Святі нам все детально пояснили на словах…

Або ж:
Казала мені мама що зневіра це зло
Мене виженуть із пекла за мати і бухло…
… Квітнуть мальви на маминому ганку,
Я в трьох країнах сидів за хуліганку.

Бо, ось як воно, виявляється, є насправді:
Ей, братан, ти ж тримався цих мелодій.
Х*лі ти тепер почуваєшся як злодій?..
Х*лі ти тепер соромишся коріння?..
Хто ще розповість про героїчне покоління?..

Вибачте, це не просто цитати з поетичного збірника “Короля поетів України”. Це фрагменти з його новорічного пісенного “шоу”, яке канал “1+1” транслював цієї Новорічної ночі. Про якість вокалу я просто промовчу, бо смаки у нас різні і хорошого смаку в Україні стає все менше, оскільки відсутні будь-які професійні критерії. Я зараз говорю про мистецтво, але впевнений, що мені почнуть закидати, що він збирає мільйони для армії, а що зробив ти? Оце і є суть лівацтва – говорити про одне, а потім перекидатися на інше. А що ти зробив для революції? Ми говоримо зараз про інші фундаментальні речі.

А тепер безпосередньо про той проект, який згадав Михайло Сидоржевський. Саме той Михайло, який сьогодні очолює Спілку Письменників, котра вже давно перебуває в немилості новітніх мас-медіа, котрі, як тільки можуть, кепкують і знущаються над цією організацією. Це саме той Михайло, який розуміє, як і я, як і тисячі наших земляків, що усе, до чого торкнулася рука “кварталу”, не може мати жодної культурно-естетичної цінності, а виглядає, як ганьба і наруга над українською культурою і всіма поколіннями справжніх митців України.

Але Михайло не сказав однієї речі, яку скажу зараз я. Такого могло не статися і не сталося б, якби в якийсь момент не сталася ця жахлива підміна усіх українських цінностей. І не нав’язане нам духовне лівацтво.

І найжахливіша підмінна, за яку ми тепер всі розплачуємося вона найболючіша – підміна “Культурного проекту Україна” на ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА. Політика ніколи не може йти попереду культури. Народ дозріває до якісних змін по мірі того, як дозріває і міцнішає його кровна еліта. А якщо українцям випав такий історичний шанс, – потрібно було понад усе захищати свій інформаційний простір – і передати наступним поколінням у спадок усіх наших поетів, прозаїків, науковців, наших духовних та моральних світочів – передати їх чистими – неспаплюженими у лівацьких нечистотах. І не збезчещеними у цих лівацьких судилищах, не приреченими на знищення від руки своїх же нащадків.

І поки це нищення продовжується з середини країни всіма оцими “лівими культурхерами”, з пролетарським мисленням і глобальними амбіціями, я не впевнений що Україну можна врятувати. Не можна врятувати пацієнта, якщо він не вірить у лікування. Такий на жаль діагноз.

Анатолій Матвійчук