Дорогі друзі, вітаю з прийдешнім Новим Роком та Різдвом Христовим! Маю важливу письменницьку новину! Роман «Місяцю, місяцю» про життя і смерть Григора Тютюнника остаточно завершений! Нехай трохи влежується, а наступного року приходить до Вас книжкою. Що ще можу сказати? Цей роман — без деталей і перебільшення! — таки забрав чимало моїх сил…
І, як подарунок до новорічних свят, один із легших розділів роману «Місяцю, місяцю»:
… Січневі морози цього року були особливо дошкульними.
Спілчанський шинок «Еней» переживав часи свого розквіту. Тут князювали свої неписані закони і своя ієрархія. Тут не розмовляли із продажними спілчанськими секретарями, особливо, якщо вони занадто просували лінію партії. Такі критики, як Лазар Санов, не могли сюди встромити і носа, хіба що із супровідним міліціонером і кагебістом, інакше його би тут заплювали за іудині статейки із параноїдальним вишукуванням усюди українського буржуазного націоналізму.
Григір, уже підпилий, заходив , на ходу розстібаючи кожуха. Він був, як кажуть, не в гуморі. Поруч сидів Дмитро Кудь, наминаючи кільце ковбаси після дебелої стограмівки. Григір не міг терпіти Кудя і таких, як він, графоманів. Його священнодійство словом і їхня нездаркуватість були різними, як вогонь і вода. Може би змовк, але нині знову у «Молоді» порізали його рукопис. Ніби різали йому руку. Маланчуківщина лютувала, а такий, як Дмитро Кудь, наминають тут ковбаси за свої графоманські опуси про партію і щасливе життя. Ці опуси легко і радісно тиражують оптимістичні друкарні…
Спонтанна ненависть переповнила Григора:
– Слухай, Дмитре, для чого ти пишеш?
В «Енеї» запала тиша. Хоч в око стрель. Зараз щось відбудеться!
– Грицю відчепися! Бачиш, що я їм!? – буркнув Дмитро, намагаючись не встрявати у конфлікт.
– Скажи, нащо пишеш! – голос Григора набирав ознак істеричності. Він якраз перекинув першу, замовлену тут, чарку, і звісно, не першу на нині.
– Бо хочу, – повнувате бурякове лице Дмитра наливалося кров’ю.
– А чого їсиш?
Дмитро мовчав.
– Чого їсиш, тебе питаю?! – за цих кілька хвилин Григір, гасив до попільнички вже третю цигарку.
– Бо хочу! – Дмитро по-бичачому надув свої розгодовані щічки.
– А чого не хочеш дати спокій літературі?
Кудь мовчав, але вже не їв.
– Ти відчепишся колись від літератури?! – починав навісніти Григір.
Раптом Кудь підбіг і з усього розмаху вдарив Григора у лице.
Григір заточився. У «Енеї» стало так тихо, мовби це був не спілчанський шинок, а кладовище.
– Ах, ти ж тварино, тебе на органи слід здать, сука ти мерзкая! – Григір важко підвівся і накинувся на Кудя.
Той, хоч був, скажемо відверто, не із полохливого десятка, здригнувся. Григорове лице палахкотіло вогнем ненависті.
– Уб’ю, скот! – добрий хлопчик, зачаєний і завжди присутній на денці Григорової душі, зараз був прихований під кількома шарами інших Григорів та інших їхніх проявів.
Кілька спілчанський «енеївців», які були лише злегка підпилі, аж тепер оцінили ситуацію як загрозливу. Вони кинулися розтягувати два тіла, що уже вп’ялися одне в одного для поєдинку «двох світів, двох способів життя».
Хтось тихо вивів Кудя з спілчанської, назвемо її по-химерному, їдальні та випивальні.
Григір із розпухлою щокою, у благенькому синьому піджачку і бездоганно-білій сорочці, наливав собі і кільком знайомим, що випадково тут опинилися і до яких він не мав особливих претензій, горілки. Довіра до співрозмовника була для нього усім. Довіра – усе, літературна тактика – ніщо. Ще близько двох годин у Енеї стояв гамір. Із різних сторін обговорювалася бійка Григора із графоманом, виконавцем літературних держзамовлень Дмитром Кудем.
Ближче до ночі, хтось тихо допоміг Григорові одягнути кожуха. Щока починала розпухати. Хтось допоміг йому вибратися із «Енея» і посадив у таксі. Місяць, задерикуватий як хлопчик і фанатичний як першоправда, мовчазно висів над столицями і стодолами…
Степан Процюк
