— Окей. З огляду на ситуацію в країні та особисті досвіди співдотикання з війною, чи можеш ти назвати себе щасливою людиною?
— Щасливою людиною… — Дарка вдумливо повторила слова Матюшенка. — Щастя тлінне й дуже мінливе. А ще воно затирається до звичності. Яким би справжнім не було. Майже завжди і в усіх. Лишається жити щасливою короткочасністю моментів…
Іноді щастя саме в тій людині поруч, з якою ти можеш бути відвертою. Іноді в тиші і самотньому спогляданні заходу сонця. З колою і біг-мак меню. Іноді саме в тому реченні, яке ти нахабно покладеш на чистий папір – і з нього точно виросте щось більше. Частіше – в усмішці дитини, заради якої ти готовий 
на все. Все найважливіше, все найчистіше, як не крути, всередині нас. Спроби описати це словами, жестами, емоціями – смішні… Цього завжди мало…»
Це фрагмент одного із ключових діалогів у новому романі Сергія Мартинюка «Кушмарджак».
Донька запитала, чому саме цей уривок я вирішила зацитувати? Адже події роману розгортаються на п’ятистах сторінках і там є багато думок, які заслуговують на увагу! Насправді, все просто! Усі герої цієї історії понад усе хочуть бути щасливими і кожен йде до мети своєю дорогою.
Головними героями у цій книзі є сімейна пара Дарки та Ярослава Дороша, які переживають глибоку кризу сімейних цінностей. Ярослав Дорош – ветеран Українського добровольчого батальйону, який після війни повертається до рідного міста і намагається знову себе знайти у соціумі, проте розуміє, що перебуває в страшенній депресії. Через рік відбувається ремісія посттравматичного синдрому і навколо цього вибудовується весь сюжет.
Це історія про братські стосунки і дружбу на фронті, про пошук можливостей і шляхів виживання на війні. Разом з тим, у цьому романі війни не багато, вона тут на фоні і присутня як наслідок: як війна всередині людей, які врешті повернулись із фронту, але так і не можуть знайти себе в мирному житті.
Це історія про дитячі травми, які переслідують нас стільки, скільки ми живемо, якщо вчасно не даємо відпір тим демонам з дитинства. Тут і про стосунки батьків та дітей, про зради і самоїдство, про бізнес , політику та кримінал. Ця книга про життя без прикрас. Це історія про вибір, якого часом немає, а є лише інтуіція і переконання, що так чи інакше буде краще.
І що найголовніше, у своєму романі автор піднімає важливу тему щодо емпатії та розуміння поствоєнного суспільства. А найважливіший висновок, який я зробила для себе, прочитавши цю книгу, це те, в якій глибочезній кризі ми перебуваємо і в яку прірву невпинно котимось далі…
Тому комплексна робота з психологами необхідна не тільки нашим ветеранам, а й членам їх сімей: дружинам/чоловікам, дітям і батькам та всім українцям, які опинились у вирі війни, внаслідок чого надзвичайно зросла актуальність теми посттравматичного стресового розладу.
Дякую автору за ідею і величезну роботу. З нетерпінням чекаємо у Вінниці з презентацією у книгарні Heroes Bookstore. Дякую прекрасному видавництву «Наш Формат» за підтримку сучасних українських авторів.
Оксана Павлюк
