За дверима клубочиться мряка осіннього лісу, і втомлений шерех дерев розповідає про єдину ніч у році, коли зазвичай міцна пелена прогірклої буденності рветься тлінним могильним ситцем, і з того боку приходять Ті, щоб поглянути на світ, який колись був їхнім, і який вже їхнім ніколи не буде; це єдина ніч, коли важка, напоєна осінніми дощами земля, більше не тисне на їхні провалені груди, а масивні кам’яні глиби монументів і пам’ятників враз стають легкими й майже невагомими, наче витесані не мармуру чи граніту, а з пінопласту.
І тоді вони виходять на поверхню, втягують зотлілими грудьми п’янке повітря і рушають до тих, хто все ще перебуває тут, у цьому світі, по цей бік межі, яку перетинають лише раз, і за яку вони 
вже давно ступили.
Ліси це знають, і їхні молодші брати-парки і сквери це знають, і вулиці міст, містечок і зовсім невеликих сіл, також знають, не кажучи вже про старі, назавжди запечатані, цвинтарі та забуті і не такі давні міські та приміські кладовища, які знають це найкраще.
І саме сьогодні була ця ніч, і тому запалюйте лампадки і свічки, щоб ваші гості вас знайшли, а тоді замріть і чекайте, а коли вони прийдуть, віддайте їм належну шану, але не зводьте на них свого погляду, бо за тією межею, куди вони ступили – морок, і холод, і гризота нудьги, і вічна спрага тепла, а у вашому погляді – світло, тепло і наповненість життям, отож не вводьте ваших гостей у спокусу тим, чого у них немає і вже ніколи не буде, але чого вони прагнуть понад усе.
А натомість викажіть їм пошану скромними дарами і розділіть з ними цієї ночі самотність їхньої вічності.
Олексій Жупанський
