Поети і поетки живуть окремо від людей,
хоча декому здається, ніби поруч.
Іноді їх можна ловити,
немов метеликів
дірявим сачком зумисної зацікавленості.
Дивитися в очі, вихоплюючи кожне слово,
запрошувати до кав’ярні, на футбол, додому,
потім пиячити, обійматися, плакати дуетом…
(Сергій Пантюк. Дев’яностіада. Поема-есей про поетів і поеток.
Київ: Святковий самвидав. 2016. 40 с.)
Я не бачив, аби цю поему-есей хтось із критиків аналізував, не кажучи про літературознавців. Останні мені 
нагадують навіть не археологів, а кримінальних слідчих, які знаходять екскрименти невідомого походження і на їх основі роблять висновки, що тут пройшов табун диких коней чи отара овець…
Поема побудована за іменним принципом: Андрусяк. Птахи і діти; Бедрик. Руда усмішка; Брацило. По той бік Хортиці; Вольвач. Добровільна самотність; Гуменюк. Війна і воля; Дністровий. Кольорами Канта; Жадан. Поруйнування совка; Кіяновська. Глибше, ніж душа; Коваль. Піти першим; Кожелянко. Осінь недосяжна; Козаченко. Був і буду; Короташ. Паралельна глибина; Кузан. Таємний жрець Лади; Кухарук. Порожнеча; Мамчур. Лаоокон лаконізму; Мельників. З покоління опору; Нога. Існування у просторі; Процюк. На варті когорти; Розумний. Над процесом; Савка. Теплий дощ Львова; Скиба. Цвях у мозку; Соловей. (Не?) Повернення в Аль-Катик; Степаненко. Симфонічний вітер; Ульяненко. Рядки на хмарах; Федорак. Доктор іронічних наук; Ципердюк. Недовивільнена енергія; Яровий. Гниття…
Обрамлюють поему вступ: Intro… і висновки: Post…:
… Є ще багато поетів і поеток,
ціле покоління,
і дай, Боже, щоб про кожного
згадували нащадки
років хоча б через сто.
У переліку імен у висновковій частині згадується і моє ім’я: “а ще є критики Євген Баран та Ігор Бондар-Терещенко, / які також іноді пишуть вірші”. Пантюк озвучив те, до чого я прийшов на короткий період у 2023. Але найголовніше в тому, що наші погляди на дев’яності є близькими (я би замість деяких імен, додав Василя Слапчука, Петра Сороку і Олександра Гордона з його проектами “Антологія “ЧИСЛО””, “Позадесятники”, ” Фор[м]арт”, без яких історія літературних 90-х є неповною, а то і неповноцінною).
І ще я зрозумів правоту слів Васілія Розанова, що кожне молоде покоління є сиротами. Аби відбутися, покоління повинно мати своїх адептів та інтерпретаторів, які би вписали поколіннєву драму в історію літератури. Тому я не дивуюся оцінці покоління 90-х з вуст Степана Пушика, який у своєму щоденнику є далеким від розуміння молодих: “Уночі перечитував збірку “Молоде вино”. Про поетів-“дев’ятдесятників” можна сказати, що це покоління холодних сердець. Якщо в сорокові було криваве вино поля бою, у п’ятдесяті – романтика відбудови, у шістдесяті – височінь космосу й розкутість від кайданів сталінізму, в сімдесяті – гірке розчарування, надія – у вісімдесяті, то нині … оспівують каву і каварні” (Степан Пушик. 08.12.96).
Тільки тоді, коли літературне покоління дасть зі свого середовища людей, вільних від корпоративности і залежности від т.зв. людського приятелювання, його процесуальні перверсії, радощі і драми стануть історією літератури. Инчого шляху просто нема…
Євген Баран
