Слова іноді нагадують серпневі яблука. Ті, які вже румʼяні, стиглі і тому самі падають тобі в руки чи на голову. А частіше слова зовсім не нагадують яблука. Бо ще зелені. А ті, що мерщій сипляться донизу, то вони переважно геть червиві!
Недозрілі слова, як і яблука, марно збивати тичкою, гарячково трусити гілку та все дерево, або дертися до них хиткою драбиною. Марно! Бо їх ні читати, ні гризти просто несила. Такі кислючі, що, як казали в дитинстві, аж м… , коротше, дуже далеко видно.
Кожному стиглому слову і яблуку свій час. Особливо наприкінці літа чи восени. Тому на екваторі серпня вперто ігнорую недозрілі чи зіпсовані плоди із фруктового саду та із хатньої творчої грядки.
А тим часом повість «Таємниця половецької «онучки» про надзвичайно складні будні підлітків на тимчасово окупованій території нині якраз на стадії дозрівання. Їй-бо, руки чешуться, аби пришвидшити цей цікавенний процес.
Утім, поспішаю повільно. Бо памʼятаю, що часто слова нагадують ще й переспілі зірки, які у серпні також щедро сипляться з неба. Тобто вони яскраво спалахують, летять нам назустріч, але далі безслідно зникають.
Щоправда, при бажанні спогади про них можна відшукати на деяких етикетках брунатних напоїв…
З творчим та іншими врожаями всіх причетних!!!
Павло Кущ
