Мій Боже, я вірив у тебе завжди,
Та зараз на моїм знамені
Палає питання — мій Боже, а Ти,
Ти вірив хоч трохи у мене?
Як страшно, якщо посміхаєшся Ти,
Коли нас кладуть по могилах.
Послухай, мені вже набридло повзти.
Я зараз згадаю про крила…
(Вадим Коваль. Закоханий падре. Чернівці. 1996 р.)
Десь у мене є ще одна книжка Вадима Коваля (1966-1996) з автографом його батька Сергія. Сподіюся знайти у хаосі моїх книжок, нечисленних, але многих. Романтична закоханість у світ, ремінісценції, алюзії та аналогії. Найбільше із Сальвадора Далі. А ще нестримний біг молодого 
життя, коли не ходити, а літати хочеться.
Я з ним розминувся на львівському «Лірі». На першому, вереснем 1993 року ще був, але не було Вадима, зате була запрошеною Тамара Севернюк, якою тоді захоплювалася Мар’яна Савка. А наступного вересня, 1994-го, коли там виступав Вадим, я перебрався до Станиславова.
Трагічна загибель у січні 1996 року під колесами потяга ще не сприймалася як дзвін за поколінням…
Які наївні ми були!
Дзвін лунає не тоді, коли готові, а коли внутрішньо зрілі й не підозрюємо про те, що сезон полювання відкритий завжди.
Євген Баран
P.S.
Колись ми приятелювали. Вадим був дивовижним. Дуже шкода, що Бог дав йому таке коротке життя…
Сергій Пантюк
Він був на нашій презентації «Молодого вина» у Чернівцях. Я танцював там з його жінкою. Звістка про його загибель розпочала 1996 рік… Що встиг – то зробив…
Роман Кухарук
