Висловлювання чи різкі судження українських письменників, які подавали документи на Шевченківську премію на адресу Шевченківського комітету, не можна сприймати чи видавати за якусь серйозну «війну», бо це бій нерівний. Радше безнадійне гепання головою чи горохом об стіну. Спершу, як зазвичай, наражаєшся на звинувачення у марнославстві чи нарцисизмі, далі треба витримати голослівний потік звинувачень у провінційності, малоросійських комплексах, містечковості чи то пак «повітовості».
Ну і аж ніяк не обійдеться без нищівного клейма графомана.
Щоб напевне. Щоб добити.
Так розкручується клубок, який видається за неймовірний скандал. Хоч запитання, які я ставила у статті «Як я потрапила до списку «випадкових», прості як двері: чому з 27 претендентів залишилося лише 7 авторів, які представляють лише один напрямок, один літературний цех? Чому процес відбору такий однобічний, непрозорий?
Відповідь, озвучену головою Шевченківського комітету Юрієм Макаровим, уже знаємо – українська література має бути «авангардною». Як, наприклад, поезія Бориса Херсонського. Щоправда якщо йдеться про російськомовних поетів України і їхню справжню новизну і оригінальність, то чому не Олександр Кабанов? Адже оцінюються вершинні літературні досягнення, за які й присуджується Шевченківська премія. Який такий зміст вкладається у це поняття незрозуміло. Можна домислити – авангардне це коли про Бабин Яр, а про Сковороду, чи Голодомор – догматика і «провінційне гетто». З одного боку «ті, чий голос важливий для поколінь, кого слухають і чують: Прохасько, Андрухович, Жадан, Іздрик, Єшкілєв». З іншого – «архаїчне поле», «старосвітська поетична естетика», «традиційне колгоспне гетто», «професійні» літератори, «стара генерація», себто «люди фертильного віку, які продовжують боротися за печеньки».
До слова, «фертильний – плідний вік від 15 до 44». Розумію, що Юрію Макарову важко українською (цитую: «Я є росіянин… не дождьотесь, але через те що Путін… я не буду перефарбовуватися!), а проте це слово латинського походження, мав би знати як випускник ф-ту іноземних мов. І, «блін» чи «капец» — лексика самого Юрія Макарова, можна би було й заглянути в словник стосовно використання й інших слів іншомовного походження. Та і його візаві таки слухати, а не сліпо піддакувати.
Все би нічого, аби розмова точилася навколо текстів. Та для цього треба ж потрудитися. А так — вихопив якийсь рядок з Фейсбуку, виловив анотацію і готовий присуд. Бо навіщо, коли твої слова, твоя критика, твої звинувачення підкріплені високою державною посадою? Тут можна не заморочуватися, а пафосно «потрубадурити» в Ютубі з приятелькою Мирославою Барчук, до слова дочкою Неоніли Крюкової, 
лавреаткою Шевченківської премії, про те, як вирвати нещасну, провінційну українську літературу з лабетів заскорузлих догм і старої естетики.
Аго-о-ов?
А ви не хотіли би вислухати другу сторону конфлікту? А не грати один з одним у піддавки. І може, у прямому діалозі несподівано для вас виявиться, що українські письменники не такі уже неосвічені чи старосвітські. Не переконливо, не аргументовано, не солідно як на голову Шевченківського комітету. Бо це діалог не про українську літературу, а загравання з глядачем: подивіться, мовляв, який же я класний, щирий, чесний, непідкупний. Думаю, «скотиняки» — цитата, про Україну в собі, а не про себе в Україні. Я так думаю – і це істина. А ви, дрібнота і т.д. «отвалите». Ані ниточки сумнівів.
Та Юрій Макаров ломиться у відкриті двері. Українська література давно вже не «буряки-рядочками». Навіть у сталінські, не кажучи вже про постсталінські часи, справжні талановиті українські літератори знаходили можливість і художні засоби для творення мистецьких шедеврів світового рівня. Не всі поки що стали надбанням широкої громадськості, не всі гідно оцінено, вони поки що важко і з великими труднощами прориваються із забуття до читача, починають працювати в культурному Універсумі України завдяки таким подвижникам як професор Юрій Ковалів.
Твори багатьох ще чекають на своє перепрочитання. Українська література настільки зранена, збідована, принижена, що роботи вистачить для всіх. І люди Слова як ніхто усвідомлюють свою відповідальність та необхідність змін. Та не певна, що їх генератором може стати людина, яка не знає і не любить українську літературу. Нам для повного комплекту не вистачає ще і прямої руйнівної розкольницької діяльності державного Комітету Шевченківської премії.
Роман Андріяшик, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Тарас Мельничук, Іван Чендей, Ірина Жиленко, Володимир Підпалий, Микола Вінграновський, Дмитро Кремінь, Григорій та Григір Тютюнники, Ігор Римарук, Микола Петренко… Про що вам говорять ці імена? Для мене як і для багатьох, я в цьому переконана, вони асоціюються з пошуком глибинних смислів, оригінальністю форми. Причому художньої форми у її прямому значенні, а не зі штукарством, нагромадженням недоладних образів і деталей, яких єднає лише відсутність розділових знаків, та заголовних літер.
Якби модерна європейська література розвивалася лише у цьому примітивному напрямку, ми би в результаті мали стрімке падіння інтересу до літератури взагалі, і до поезії як її органічної частини. Та ні, європейці читають в десятки разів більше, ніж українці. Видають, купляють, сперечаються. Прозоро, відкрито. Детективи, фантастику, фентезі, історичні романи, любовні повісті, дорожні нотатки, філософські глибинні праці. Поезію. І не заморочуються перспективами зникнення паперової продукції. Книга – як одне з найголовніших надбань світової цивілізації не раз переживала різноманітні трансформації. Книга виживе. Відбудеться і українська література.
Макарову видається, що досить «ретроградному» українському письменнику прочитати зо два десятки «правильних» на його думку, книг європейської літератури і він сам все збагне і неминуче перекується на авангардний європейський золотий стандарт. Продовжуючи його думку, спрогнозую такий блискавичний результат на поезію. Регульований римований вірш, наприклад, взагалі зникне як явище, зникнуть балади, сонети тощо. Все буде верлібр.
… У мене полиці ломляться від книг європейських поетів, де тексти схожі на цитатники Мао. Набір двох-трьох тьмяних слів, і прилаштована якась багатозначна прозова сентенція. І в сучасній українській літературі такого добра уже повно. Іноді це називають андеграундом. За це в Спілку приймають, і в модних тусовках хвалять. Але це лише один, і геть не домінантний напрямок європейської поезії. Там нині точаться гострі дискусії чи є це ознакою чогось нового, чи беззмістовність, явний легкопис свідчить про наростання кризових явищ в літературі. Макаров має рацію, що і в нас є чимало фахових літературних критиків. Але в нас неможлива масштабна дискусія про шляхи розвитку української літератури. Її просто ніде розгорнути. Нема видань, які би це потягнули. Скучно про це писати, але і верлібр, білий інтонований вірш – органічна частина української літератури ще з давніх часів. Нічого нового у самій формі немає. Більше того, за іншої морально-психологічної ситуації у країні він очевидно набув би нового стрімкого розвитку, бо за своєю природою ця форма, як жодна інша придатна до глибокого освоєння, проговорювання, продумування глибинних смислів. Втрачаючи динаміку і енергію римованого вірша, вона натомість пропонує великі неосвоєні художні і мовні пласти. Що яскраво демонстрував своєю ранньою творчістю той же Сергій Жадан. Він же, на іншому витку своєї творчості переключився на апробовану і домінантну в українській поезії «риму», вочевидь відчувши неймовірну потугу інтонаційних, звукових енергій української мови.
Як і Маріанна Кіяновська. Бо по суті її «Голоси» це добре знайома українському читачу форма доброї старої української драматичної поеми з неодмінними її складовими – опис, монолог, діалог, психологічний коментар. Так, вона вражає потужним сплеском емоцій, непідробного болю. І вона ж відштовхує неохайністю строф, явними стилістичними провалами. Щоб не доскіпувалися скажу, що в український мові окрім «і» є ще декілька сполучників. І необов’язково нагромаджувати гору займенників в одній описовій строфі. Як редактор, я маю чимало зауважень і відсутність ком чи крапок – то найменша з проблем.
Тут маю зазначити, що вибір художньої форми і змісту часто диктує саме життя. Українське сьогодення нині настільки стрімке, перепечене болем і трагедіями, обпалене війною, що ніяк не вкладається у вишукане формотворення європейської поезії. А звертання до власної історії – не ознака ретроградності, а прояв здорового глузду. Бо культура з відбитою пам’яттю існувати не може. Вона неминуче перетвориться в словесне місиво, стирання масштабу ліричного героя, потрапляння письменників з несформованою морально-етичною свідомістю і провалами художнього смаку у руйнівні психоделічні ями.
Юрій Макаров з поважним виглядом знавця просторікує про вади українського літературного процесу так, ніби він у ньому справді орієнтується. Та півтори години аж задосить, щоб проявити бодай якусь ерудицію, обізнаність, позицію. Хоч «міжсобойчик» з журналісткою вийшов знатний. Начебто вибачився за своє хамство і тут же його виправдав. Назвав поезії Наталі Пасічник (не назвавши її саму) відверто слабкими, з чим я, наприклад, аж ніяк не можу погодитися, бо вона одна з найоригінальніших самобутніх молодих поетів України. І де тут образа пану Макарову, що вона потрапила у якісь там списки на здобуття Нобелівської премії? Може тому, що проігнорувала наші державні структури? Поглумився над самою Шевченківською премією, мовляв вона потрібна лише щоб отримати місце на Байковому чи у Феофанії і тут же побідкався, що його мати страждала від травми не визнання. Що хамські «провокації» таки потрібні, а от опоненти не піднімали серйозних питань, а здійняли «срач».
Поговорили про все – трохи про музику, трохи про старість, про кризу пенсійного віку (якщо це закид у чийсь город, то, пане Макаров, дякуйте, що ви в терплячій Україні, а не в Європі). Про те, що «декому» немає чим самоствердитися, то самостверджуються через скандали.
Поговорили про все, окрім єдиного:
• Хто експерти? Чому у Комітеті немає жодного авторитетного письменника?
• За якими критеріями проводився відбір у короткий список номінантів?
• Що такого нового у своїй творчості вони запропонували українському читачу?
• За які заслуги у номінанти вкотре потрапив Грабович Григорій?
• І чи це тільки мені здається, що зосередження основної уваги на номітантах в літературі – лише димова завіса, яка відволікає увагу від питань набагато гостірших.
• Чому члени Шевченківського комітуту вже котрий рік провокують розкол у культурно-мистецькому середовищі, орієнтуючись лише на одну її гілку, присвоюючи собі роль єдиного судді і цінителя?
Наталія Дзюбенко-Мейс
