1 грудня ц.р. минуло 75 років з дня народження (не побоюся це заявити!!!) може, чи не найбільшого українського поета двадцятого століття Мойсея Фішбейна, непоцінованого, оточеного муром нерозуміння і байждужости. Він так і помер (26.05.2020) в київській лікарні на Червоному Хуторі, застисши біль в серці. Українці, яким він, гебрай за кров’ю, посвятив усе життя, віддячила йому повною мірою – іґнорували за життя і продовжують не помічати по смерті – нема такого поета і край.
В цьому я буквально з жахом переконався, коли купив Антологію української поезії з претензійною підназвою «Від Тичини до Жадана», видану у видавництві «Абабагаламага» в 2017 році. У цій книзі є всі, навіть абсолютно третьорядні автори, а Фішбейна нема. Поета, який своєю поезією вказав шлях, яким 
належить рухатися українській літературі, аби вийти нарешті з принизливого марґінесу на світові культурні простори, місця в антології не знайшлося.
Запитаєте, чому?
Дуже просто. Бо Фішбейн нікому не підтакував, нікому не кланявся, ні перед ким не запобігав. Говорив відверто, чесно, як думав. Мав на все свою думку. Був цілковито незалежний. Поза «тусовками». Гідність називав гідністю, підлість підлістю. І то в очі. А це, ой, як не подобалося нашій літературній братії, просяклій лицемірством, заздрістю, огидними інтриґами довкола всяких фондів, дрібязковими образами. Всі вони відчували Фішбейна як чужого, такого, що не хоче і не буде грати в їхні піґмейські ігри.
Тож не дивуюся, що Малкович не включив Фішбейна до своєї антології – треба мати воістину велике серце, щоб піднятися над особистісними антипатіями ради справедливости вищого рівня.
А щоб проілюструвати, якого поета ми втратили, від якої поезії вперто відвертаємо очі, подаю цього вірша
Мойсей Фішбейн (з циклу «Пророк»)
… Лежав коло потоку горілиць.
На плин лягали тіні горніх лиць
і тіні крил, і кожне горнє тіло
від нього віддалялося, коли
в роздолині плуганились воли,
коли за небокраєм палахтіло,
спалахувала кожна горня тінь
і гасла звільна між палахкотінь,
у гуркотові горньої яси.
Він шепотів у тім палахкотінні:
«Вгорни мене в повільні горні тіні,
у те, що плине там, де Ти єси».
Володимир Яворський-Волдмур
