Ексклюзивна хвиля

Новинка від професора Яременка, дослідника-грінченкозная

Навчений як багаторічний читач усілякими літературознавчими монографіями, трактатами, дослідженнями, навіть літературними портретами і нарисами, засідав за читання нової книжки професора Василя Яременка з певною осторогою. Побоювався, на жаль, звичного для нашого часу відчуття ніяковості, навіть досади, коли читаєш натовчені у томи і томики літературні опуси людей, дружбою-приятельством з якими дорожиш. А до Василя Васильовича Яременка маю особливий респект.

Знаю його дуже багато років, ще з часів мого абітурієнства, коли він з височин приймальної комісії оцінював мою незуграбну «творчу» писанину, що мала стати перепусткою на факультет журналістики столичного Шевченкового університету, – і по суті цю перепустку мені милостиво видав. Та й потім, коли слухав його незабутні лекції з історії української журналістики, і ще перегодом, під завісу мого спудейства, коли 1980 року він взяв мене у свою групу студентів-стажистів за кордон, до Чехословаччини. А там, у купе потяга до словацького містечка Банська Бистриця, розповідав нам, ошелешеним новизною й моторошністю фактів, про літературу «Розстріляного Відродження»… І затим приводив до тями веселими бувальщинами та політичними анекдотами, які тоді, в «странє развітого соціалізма» і «побєдівшей дємократії», розповідали лише своїм, на рідній кухні, та й то пошепки.

А тому можете собі уявити мої читацькі почуття, коли взяв до рук свіженьку Яременкову книжку «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка» та ще й з авторським автографом-приписом «Валерію – на рецензію».

На тобі, маєш – рецензію на таку монографію! Та тут треба знати невідь-скільки! Бодай на стотинку того, що відає професор Яременко – дослідник-грінченкознай першої руки, упорядник унікального 51-томного Повного видання творчої Грінченкової спадщини, яке з’являється на світ, підтримане Київським університетом імені Бориса Грінченка!

Але почав читати і, даруйте за мимовільну аналогію, відчув себе знову у тому вранішньому купе до Банської Бистриці, затиснений добірним товариством однокурсників, і голос нашого ВасьВася (так по-домашньому звали Василя Васильовича студенти-журфаку) з характерним тембром – наче трудяться бувалі жорна… Пірнув у ту його оповідь, мов у тихе бездонне плесо, яке не годен ані спинити, ні повторити…

Яременкова книжка – насправді містифікація. Не у тому значенні, що його подає тлумачний словник – як «уведення кого-небудь в оману жартома або зі злісним наміром», а радше на позір, «у розумінні форми». На полицях нинішніх книгарень «нєсть числа» продукції із заголовками, схожими на павичевий хвіст у час залицяння самця до самки. Крикливі, сліпучі, «розумні, аж страшно» – з «дискурсами», «наративністю», «парадигмами», «сильветами» і такою іншою словесною машкаренцією, вочевидь привезеною на собі десь із зарубіжних наукових стажувань. Читаєш – неначе дихаєш у поліетиленовий пакет: що далі, то тяжче.

Книжці ж Василя Яременка «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка», яка, на смаки наших сьогочасних «авангардистів наукпопу» і бібліомаркетологів, зветься так «неринково» опрощено, так «немодерново», «примітивно», словом, «не по-модньому», такій книжці, очевидно, не світить стати «хітом продаж» і «книгою року». Але ті, найперше молоді читательники (певен: є такі!), хто, переборовши сьогочасні стереотипи, пірнуть у це чисте і глибоке плесо мудрості, отримають гідну і многоцінну нагороду.

Це справдешня живослова розмова з читачем. Ясна, сягниста, як степові лани широкополі. І вкрай насичена, динамічна: враження, що інколи писемне слово не встигає за темпоритмом авторської ерудиції: вона легко сягає за рамці означеної заголовком теми, за просторово-часові межі, і тоді ви ясно чуєте не лише живі голоси славутніх Грінченкових сучасників, а й великих духовних предтеч: митрополита Іларіона, Володимира Мономаха, Станіслава Оріховського, Себастіана Кленовича, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя і навіть китайського поета Середньовіччя Ду Фу.

А тимчасом автор уже веде вас ледь помітними стежками свого дитинства, епохи, коли ім’я Бориса Грінченка запобігливо топтали у багнюці «Коряки і Ко», літературознавці від КП(б)У-ОГПУ. І ви раптом чуєте… голос Яременкової бабуні. Одно-однісіньке слово з її вуст – але як вирок тогочасному царству людоморців. «КОСТОМОЛЬЦІ» – так сільська жінка називала сільських активістів-комсомольців. От де хрестоматійна ілюстрація для студентів журналістів до теми про художню деталь! «Історія не знає більшої трагедії, як втрату дороги до самого себе», – пише Василь Яременко, і це не просто красний афоризм – це мудрість пережитого і неперебутнього.

Ця книжка – діалог двох інтелектуалів. Щирий, чесний і дозволю ствердити – рівноцінний. Їх єднають епохи, начебто еволюційно різні, але до трагедійного болю схожі, затавровані тавром одержавленого україноненависництва і надміру великими «накладними витратами самоідентифікації» (теж Яременкове «прицільне» визначення). Секретні документи політичної поліції Російської імперії, яка пантрувала кожен крок «политически неблагонадежного украинофила Бориса Гринченко», отруювала життя його і родини всією потугою своєї каральної машини, дивовижним чином перегукувалися б із архівною папкою доносів на Василя Яременка, яка мала б таїтися десь у сховках КДБ. Бо мало віриться, що близький друг В’ячеслава Чорновола, приятель багатьох українських політкаторжан 70-х років ХХ століття, зрештою виклично «українськоцентричний» викладач ідеологічного і потенційно неблагонадійного факультету журналістики тодішнього КДУ Василь Яременко міг просто так, з доброго дива, уникнути доскіпливої уваги радянських «соколів Дзержинського-Берії-Федорчука».

… В іменному показчику книжки Василя Яременка – близько шести сотень імен. Видатних, легендарних, усесвітньо знаних і таких, кого Борис Грінченко визначив чітко й однозначно: «Зрадних прадідів нікчемних //Правнуки погані». Усі вони –тією чи іншою мірою – у надпотужному магнітному полі Грінченкового генія. Когось він згадував, з кимось спілкувався, дискутував, когось перекладав, чиїсь ідеї, думки переповідав, чиїсь твори публікував, поширював, а проти когось по-лицарськи ставав на двобій. Рішучий і безкомпромісний.

… Мене не ублагаєш,
Бо коли ти Вкраїни не кохаєш, –
Ти не моя.

Яких у біса тогочасних подоб «мінських угод» з одвічним ворогом можна було очікувати від Бориса Грінченка, чиї навіть інтимні переживання мали таке звучання? Тому його публічне слово нищительно-викривальне для владіміро-лєнінських і лейбо-броншейнівських канібалів-україножерів. Тому воно вбивче для путінсько-януковичівської клінічної україноненависницької параної кривавого «русскава міра».

І цілковито природньо, що розділ своєї книжки Василь Яременко назвав «Борис Грінченко повертається в зону АТО-ООС». Бо він і справді нині на передовій російсько-української війни. Не образно, а цілком «фізично»: томик вибраних творів Грінченка «Воля живе боротьбою!», впорядкований професором Яременком і виданий 2015 року, всім своїм тиражем пішов в окопи, міцнити волю й дух українських захисників.

Я зумисне не деталізую все те багатство, яке вмістилося в новій книжці Василя Яременка, – читач їй порука. Окрім авторських науково-популярних досліджень, там зібрано унікальні документи (зокрема й уже згадувані матеріали жандармського «сиску»), деякі оприлюднено вперше. А ще – неоціненний фотоархів, у тім числі тогочасних періодичних видань, які друкували твори Бориса Грінченка.

Василь Яременко назвав свою книжку монографією, хоча кожен її розділ за побудовою більше нагадує самостійну статтю чи есей. Деякі авторські думки, аргументи мандрують майже без змін із розділу у розділ. Для цільної монографії такі повтори, очевидно, небажані. А у збірці статей чи окремих досліджень вони, нагадуючи про себе знов і знов, стають переконливим аргументом для читача.

Загалом же книжка нагадує густе плетиво доріг і стежок. Не у сенсі плутанини, а у значенні багатства, розмаїтості, повноцінної мережі отих «шляхів сполучення». Вони справді різні – від магістральних, багатосмугових до ледь помітних путівців, здатних вести одиноких подорожніх геть невідомими місцинами.

Але всі вони ведуть до осідку істини.
Оце «багатство маршрутів» мимоволі спонукатиме тих, хто прочитав книжку раз, повернутися до неї ще і ще.

Валерій Ясиновський, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.