Пірнаєм в себе, як в ріку чи море,
у долі палахкоче грішна зірка.
Край неба гаснемо, як метеори,
рукописи лишивши, рідше – збірки.
Від іскри кожен порохом займався,
писали, пишемо собі на безголов’я:
і той, що лиш рядком запам’ятався,
і той, що за строфу згубив здоров’я.
(Іван Іов. Вибране. Кам’янець-Подільський. 2013)
75-річчя Івана Іова (1948-2001) пройшло тихо, ледь помітно. Поза Хмельницьким, де залишилася самотою дружина Івана п. Валентина, Україна від Миколаєва до Ужгорода відзначала 70-річчя Дмитра Кременя (1953-2019), завдяки старанням сина залишити слово батька живим. Як шкода, що не у всіх поетів такі сини, як у Кременя. У багатьох, як от в Івана, вічного Іова, їхніми дітьми є лише книжки.
Іов — сей словоборець української поезії кінця ХХ-го століття, залишається непізнаним міфом, літературною легендою, вітровієм українського степу. Його вірші — широкі, нестримні, бурхливі, непокірні. Стихія молитви бунтарського Іова.
Чуються голоси, що слів уже забагато на сей благий в своїй абсурдности світ. Що коли буде названа остання безіменність цього світу, – чаша переповниться, і світ провалиться в тартарари.
Наївність такої апокаліптичної картинки очевидна. Слова забудуться. Поезія залишиться. І хоча її не багато, серед тих поезозвуків лунатиме голос Іова, як величного апостола української непокори…
Євген Баран
