На цю книжку я натрапив випадково. Прочитав в інтернеті, що авторці присуджено Літературну премію Европейського Союзу. Зацікавився. З’ясував, що видання здійснило в-во «Фабула», обсяг — триста пятдесят сторінок. Перечитав чималий уривок. Було доволі цікаво. Врешті купив і прочитав роман Гаськи Шиян «За спиною» повністю. Ще з самого початку, коли читав уривок, мені закрадалися невиразні припущення, що весь твір так і залишиться у тісних межах того уривку, нічого більше там не знайду. «Але ж премія ЕС!» — щось уперто запереречувало в мені. І я мусив дещо більше з’ясувати про ту премію.
При Европейському Союзі є комісія, яка щороку обирає дванадцять держав Европи, яким доручають створити національні журі з обрання письменника-переможця на премію ЕС. Потім дванадцять переможців затверджуються комісією ЕС і кожному з них виплачується грошова нагорода (пять тисяч евро). Таким чином щороку з’являється дванадцять переможців цієї премії.
У 2019 році комісія ЕС включила Україну до списку дванадцятьох. В Україні сформували журі, яке і визначило роман Гаськи Шиян «За спиною» переможцем. Ось склад цього журі: письменник Андрій Курков, директор Українського інститу книги Олександра Коваль, літературознавиця Оля Гнатюк, письменник Остап Сливинський і журналістка Ірина Славінська.
Думаю, що премію, яку здобула Гаська Шиян, слушніше було би називати не Літературна премія 
Европейського Союзу (ЛПЕС), а Українська літературна премія, фінансована Европейським Союзом (УЛПФЕС). Адже це все-таки суто національна премія, а не загальноевропейська, як може здаватися з її теперішньої назви.
А тепер про сам роман.
Узагалі читати його можна, текст місцями більш-менш тримає увагу. Опис доволі виразний, слова, речення не пусті, несуть смислове й емоційне навантаження. Персонажі більш-менш яскраві, живі, їхня поведінка переконлива. Здається, що вони просто перекочували до тексту з самого життя. Авторка безумовно має вельми спостережливе око і вміє підмітити найхарактерніші риси людей, увипуклено їх змалювати.
Утім, на цьому чесноти роману й закінчуються.
За структурою роман безсюжетний, його можна читати з будь-якого місця, складається з незчисленних малих і великих клаптиків, таких собі змигів, епізодів, образків, картинок з життя. І все це через сприйняття головної героїні, яка надає субєктивні оцінки всьому баченому. Та й не біда, якби не одне «але». Змальовані, і то з достатньою художньою майстерністю персонажі, їхні повадки, пориви, дії, схотінки не мають за собою глибинних мотивацій – перед нами тільки зовнішня скаралуща, так, справжня, нуртуюча, иноді смішна, екзотична, навіть дика, але лише видима, те, що на поверхні. Ми зовсім не розуміємо, чому люди поводяться так або инакше. Авторка просто ретельно описує все це зовнішнє мерехтіння, всю цю барвистість подій, картин, людей, їхніх взаємин, бажань, їхніх слів, реплік, запитань тощо і не більше. Жодних спроб проникнути за лаштунки, в мотивації вчинків, у скриті пружини людських душ тут не знайдеш. Весь роман – це опис цього зовнішнього мерехтіння, яке, вочевидь, авторці й уявляється самим життям.
Причому все це в неї якесь спрощене, полегшене, усереднене, нема ні нерозвязних конфліктів, ні важких проблем, ні пекучих сумнівів, ні переживань, які умеретвлюють душу, ні щирих почуттів, які розбиваються і перетворюються в скорботу, ні великих надій, ні таких же великих розчарувань, ні всеосяжних радощів, ні незмірних трагедій. Просто такий собі набридливий калейдоскоп ні малих, ні великих, відносно розумних, помірно емоційних, зчаста хвацьких, химерних, иноді кумедних чи глупих митей з життя людей. Життя в неї наче легка прогулянка, яка ніяким чином не шкодить гуляльникові. Складається враження, що авторка просто боїться дивитися правді у вічі і тому, описуючи дійсність, старанно уникає всього того трепетного, дошкульного, болючого, що дійсно ятрить її душу.
Отже, великий і непростимий ґандж роману «За спиною» є його акцентуйованість на зображенні суто зовнішніх, видимих виявів життя без найменших спроб уявнити те, що ті вияви породжує. І ніякі блискучі описи тих виявів, у тому числі і відверто натуралістичні сцени злягань, якими навіщось переповнений роман, не можуть запобігти тому, що увага читача до тексту, особливо вдумливого, який шукає чогось більшого, ніж відволіктися від щоденних клопотів, почне слабнути і врешті може повністю зійти на пси. Адже врешті-решт, скільки не нагромаджуй дивоглядних образків, але якщо за ними нема чогось глибшого, вони неодмінно набриднуть.
Що ж, мої сподівання, що я відкрив ще одного (крім Я.Мельника і В.Маркуса-Ананьєва) українського автора, який має реальні шанси вийти на світову літературну арену, а не знову поповнити шереги тих наших письменників, які досконалі в майстерності зовнішніх форм, але які цілковито безпорадні щодо глибших смислів, не справдилися. І зізнаюся, це вельми прикро для мене.
Володимир Яворський-Волдмур
