Суспільство

Хведорівна

Вітя працював двірником уже майже двадцять років. Попервах, коли йому запропонували в ЖЕКу деркач і совок, він пручався. Ну, де це видано, щоб мужик у розквіті сил замітав вулиці. Однак начальниця ділянки Валентина Федорівна, або «Хведорівна», як звали її підлеглі, була наполеглива.
– Віть, ти не правий. Віник ще нікого не вбив. На відміну від спорту.

Правди не було де діти. Падіння з турніка вмить перетворило його хребет на купу уламків, а всі мрії про збірну і олімпійські ігри – на пшик.
– Забудь. Живи як всі люди, – казав йому лікар, який допомагав наново вчитися ходити. – Добре, хоч до ліжка не прикутий, яка там, у біса, атлетика.

Влаштуватися кудись, крім ЖЕКу, фактично без освіти та ще й з горбом на спині виявилося важким завданням. Перше він намагався, час від часу ходив на співбесіди, а потім кинув те діло. Тішився думкою, що хоч робота на свіжому повітрі та й дозволяє щодня розминати спину й ноги.
– А кому легко? – підбадьорювала Хведорівна. – За ту Олімпіаду ще й не відомо, чи дали б тобі квартиру, а тут сяку-таку та отримав. І не десь на вигоні за яром, а майже в центрі.

Вітя любив згадувати Хведорівну.
Кажуть, у неї теж щось сталося в юності, що вона опинилася в ЖЕКу. Втім спитати її він так і не встиг, хоча іноді й збирався. Хведорівна померла на самому початку епідемії, коли ще навіть не робили аналізів. Спершу дуже кашляла, потім не вийшла на роботу. А потім подзвонила дочка, мовляв, усе…
Віктор ходив разом з колегами попрощатися. Скинулися на вінок і пішли. Говорили якісь гарні речі, потім труну завантажили в мікроавтобус і повезли в село, звідки вона була родом.
– Та й правильно, дорого тут в місті ховать, – авторитетно заявила Марина з бухгалтерії.
– Я думав, що вона місцева, – почухав носа Вітя.
– Та да! Хто з нас тут місцевий? Всі звідкілясь приїхали. Хіба місцеві на цій роботі бувають?
– Ну, я.
– Ну, ти. Ти інше. Ти каліка.

Дорогою додому Вітя побачив ляльку. Власне, спочатку він побачив лише лялькину ногу в червоному чобітку, яка стирчала зі смітника. Він підійшов до контейнера і витягнув ляльку. Чимала, майже пів метра зростом, вдягнена в український костюм, чобітки. Вона дивилася на Вітю одним оком, бо інше запало і не відкривалося.

Він згадав схожу ляльку зі свого дитинства. Вона була у сусідки, тітки Стефи. Стояла на видноті на етажерці при повному параді, в коралях та віночку і посміхалася всім, хто заходив.
– Це ще моя з дитинства, – гордо казала Стефа. – Правда, гарна?

У цієї, зі смітника не було ані віночка зі стрічками, ані коралів. Навіть чобіт був лише один, та ще й з відірваним підбором. Мабуть, хтось десь робив ремонт, про що свідчили рештки цементу на одязі й волоссі.

– Ох-охо, – Вітя обтрусив ляльчине волосся, затиснув її під пахвою і пішов додому. Дома він узяв викрутку, ніж та обережно виправив їй око. Лялька моргнула. Кілька разів перехиливши її туди-назад, Вітя переконався, що механізм працює – очі закривалися і відкривалися. Зняв, підклеїв і знову одягнув чобіток. Коли вдягав, побачив на іншій нозі рік виготовлення ляльки. Довго роздивлявся його, мацав обвітреними пальцями, відчуваючи цифри на дотик.
Потім посадив ляльку на кухні перед собою, дістав з ящика почату пляшку коньяку і налив у склянку.
– Ну шо, «Хведорівна», освоюйся, – підморгнув ляльці. – Будеш тепер тут за господиню.

Лялька дивилася на Вітю своїми блакитними очима. Він повернув її трохи на столі, направивши погляд у вікно, де дерева потроху скидали пожухле листя, і налив собі ще…

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.