У, можливо, справді найкращому фільмі усіх часів є сцена, де Майкл Корлеоне іде по однойменному італійському містечку і питає місцевого: а де ж усі ваші чоловіки? На що той відповідає: загинули у вендеттах… Мені дуже сумно спостерігати за тим, як зникають чоловіки із вулиць наших міст та сіл. Особливо сіл. Медійні та впізнавані ще хоч отримують розголос, суспільний резонанс і достойні похорони, а безіменні сільські чоловіки зникають тихо.
Я довго думав над тим, що воно є — маскулінність. Люди часто асоціюють це слово з героями Гемінґвея — яскравими персонажами рибалок, боксерів, бутлеґерів чи акторів. Ми назначили маскулінами нарцисів, а їх самозакохані вибади і патологічно атрофовану емпатію визнали токсичною побічкою маскулінності.
Але для мене маскулінність — у персонажах Стейнбекових «Гронах гніву», простих роботягах у засмальцованих комбінезонах, котрі штовхали поперед себе біду, а за собою тягнули свої сім’ї. В часи труднощів та катаклізмів вони збирались, сідали навпочіпки в коло і вирішували проблеми, від яких залежало їх життя та життя їхніх сімей. Або мовчки сиділи, малювали прутиками у пилюці узори і слухали, що кажуть інші.
Мені страшенно шкода кожного з тих, про кого щодня пишуть некрологи районні або обласні газети. Для абсолютної більшості з них цей неймовірно сумний спосіб став першою і одразу останньою можливістю потрапити в газету. Засвідчити світу своє життя смертю. Ці чоловіки ніколи не були на вершинах слави, а красенями — в кращому випадку для однієї жінки. Але хіба цього не досить?!
Що залишається після чоловіка?
Запах тютюну, дві пари зношеного взуття, бритва і декілька фотографій, випадково зроблених на весіллях чи родинних застіллях. І може ще пару смішних або вар’ятських історій, скоєних у молодості чи під мухою…
Лишається ще пам’ять тих, яких самих дуже скоро, імовірно, доведеться пам’ятати.
Володимир Гевко
