Один з деміургів мого українського світу поклав на музику й заспівав один із моїх останніх віршів. І це геть особливий різновид болю й любові. Віктор Морозов — глибокий культурний герой, але зараз я хотіла б говорити про його музику, а особливо голос. Бо він мені страшенно важливий, він дістається в якісь такі глибини, куди боюся заходити сама.
Я вчепилася за нього ще від часів театру-студії «Не журись!», затерла до дірок їхню касету зі стрілецькими піснями, особливо «Накрила нічка», яку співав пан Віктор. Дещо згодом прожила важливе й химерне літо під альбом «Треба встати і вийти» на тексти Костя Москальця — і тоді цей голос абсолютно буквально втримав мене на краю. Ще згодом випала нагода обійняти пана Віктора й подякувати йому саме за це.
Ще згодом я слухала на Форумі видавців концерт-презентацію «Армії світла» і навіть не втирала тихих сліз у темній залі, бо вони були вчасні й правдиві. Все це дуже важливі моменти, я їх завжди пам’ятаю. І тепер цим дорогим голосом звучить мій текст. І це вчергове змінює тканину світу, її структуру. Біль від того, про що співається, не став меншим. Але отак розділити його — невимовно щемкий та етапний досвід.
Катерина Калитко
