Зізнаюся, ця тоненька книжечка з такою традиційною і неориґінальною назвою «Візерунки на пергаменті часу» (В-во «Прометей», Київ, 2021) мене вразила. Чим? Насамперед чесністю і неупередженістю, в ній нема ані найменшої тенденційности, намагання щось комусь довести чи в чомусь переконати. Автор Михайло Сидоржевський просто розповідає про себе, про світ, який довкола нього, про свої почуття, обави, сподівання, про все, що схвилювало, вкарбувалося в серце, викликало подив, породило питання, на які так і не знайшлося в нього відповіди ні колись, ні тепер.
За формою «Візерунки…» це типові спогади про минуле, зрідка перемежовані з сучасністю і обєднані роздумами про сенси власного життя. Здавало би ся, маємо черговий зразок художньо-меморіяльної літератури, яких безліч в Україні – всі ці численні тексти з фотографічно достовірним, але анемічним, позбавленим вогню зображенням життя, особливо зовсім недавнього, яке відживає або вже пішло в небуття… ці до оскоми детальні описи зовнішньости персонажів, їхніх дій, рухів, звичок, характерних слів та виразів, смакування всякими побутовими атрибутами тощо. І що більше відповідає зображуване впізнаваним реаліям, то сильніший захват це викликає у певної категорії наших одноплемінців – шанувальників так званого «побутопису», стилю письма, де акцент робиться не на внутрішній бік життя, а на суто зовнішній.
Твір Сидоржевського формально також можна було би визначити як ріжновид «побутопису». І, певен, багато читачів, які в літературі шукають винятково барвисте мерехтіння форм та кольорів і які насолоджуються, впиваються словесним ряснобарвям, безумовно знайдуть у «Візерунках…» 
те, що їм до серця. Тож ця книжечка і для них також, а, отже, цілком може претендувати і на ширшу авдиторію.
Та «Візерунки…» не «побутопис». Це дещо більше, значущіше. Що ж у Сидоржевського є таке, чого нема у звичайному «побутописі»?
Емоційна присутність автора. І то дуже виражена, яскрава, навіть безоглядна. Абсолютно всі описані у творі реалії позначені почуттями його душі. Це не просто досконалий у своїй достеменності опис людей, подій і взаємин з буттям, а стотне віддзеркалення цих людей, подій і взаємин у серці автора, душевний опис реально пережитого. При чому судження, логічні припущення, рух думки у розповіді мають винятково підпорядковане послуговче значення, ніяким чином не превалюють, існують як необхідний каркас для вираження чогось важливішого, вислизущого, важковловного і надтонкого в єстві людини.
Письменник спілкується з дійсністю перш за все почуттями, не холодним розсудком. Він нічого не стверджує, ні до чого не закликає, не намагається виставляти чіткі вододіли між добром і злом, не прагне когось осудити, а когось виправдати, не просуває якихось світоглядних концепцій, принципів, критеріїв для розуміння, що правильно, а що неправильно – є тільки його душа і тільки цей нерозгаданий світ перед нею, і жодних посередників з боку досвіду, памяти, розуму, які хоч і не щезли з авторової свідомости, але перебувають десь на узбіччі, онімілі, непотрібні.
Таким чином написане є максимально чесне, правдиве, вільне від викривлень, адже тільки людська душа й здатна бачити дійсність такою, якою вона є, — вічнозмінною, безмежною і невисловною у своїх виявах, здатна тому, що, будучи, вочевидь, сама часткою вічности, сприймає дійсність вічними почуттями, себто тим, що безшпетне, позбавлене найменшого фальшу. Тож живе (душа) бачить живе (буття). Ось чому правда – це опис реальних почуттів, викликаних фактом, а не лише холодний опис факту. І саме цією правдою і пройняті «Візерунки…». Всі великі твори світової літератури наділені нею. І воістину, якби, наприклад, Олександер Довженко писав свою «Зачаровану Десну» не потугою душі, а холодним розумом, то вийшов би звичайнісінький нудний «побутопис», який нікого би не запалював, не наснажував, не хвилював і якого ніхто не горів би бажанням читати.
Знаю, дехто може заперечити, сказати, що почуття субєктивні і не годні відобразити правди, а, отже, хибно малюють картину світу. Але якщо будемо достатньо уважні до самих себе, якщо ретельно прослідкуємо за процесами в нашій свідомості, то неодмінно помітимо, що в почуттях відсутні будь-які судження чи оцінки факту, почуття лише сприймають факт як дзеркало. Оцінка ж відбувається згодом, і її робить наш розум. І хоч це стається майже блискавично, але все-таки не водночас із сприйняттям факту. Тому якість художнього твору всеціло залежить від потуги душі письменника, а не від витончености його розуму. «Візерунки…» ж створені душею.
Сидоржевський пише тільки від себе і тільки про себе. Здавало би ся, це квінтесенція субєктивізму. Та дивним чином його розповідь перетворюється в найобєктивнішу картину світу. Цей його суцільний потік слів, почерпуваний з надр душі, тече неквапливо, як ріка. Речення стеляться за реченнями, о́брази за о́бразами, картини за картинами, персонажі за персонажами, епізоди за епізодами, події за подіями, описи за описами – все це виразне, яскраве, лягає на серце, і прокручується в голові як кадри дивовижного фільму, який не має ні початку, ні кінця, стеменно як і наше життя… І всі слова, фрази вагомі, міцно припасовані до своїх місць, цупко тримають увагу, бо не пусті, не придумані, не створені з ефемерій мертвої уяви, а містять в собі реальні почуття, живі, пекучі, пережиті, які залишили по собі глибокі борозди, а деякі, може, і кривавлять десь у глибинах. Навіть, здавало би ся, суто умоглядні розмірковування автора про власну долю, хисткі надії, віру в щось, якісь мрії-ілюзії цікаво читати, бо в них лише ставиться питання, висловлюється припущення, а не дається відповідь.
Письменник усю свою розповідь веде в сповідальному тоні, без спекуляцій, хитрувань, з відкритим заборолом, лице його перед нами вельми вразливе, та ще й говорить з певним острахом, добираючи слова, щоб бува не збитися на фальш, не сполохати правди, такої крихкої, ранимої, готової щезнути від необережного доторку, тож послідовно уникає однозначних суджень. І це безумовно викликає велику довіру до того, що він пише. «Він усе ще мав надію, що після цього тимчасового несправжнього життя з його попутниками – епізодичними, набридливими і сірими, крикливими, — прийде час, і він почне жити по-справжньому». У цьому на позір однозначному твердженні схований сумнів, а відповідно і криється гіркота, що надія на це «справжнє життя» марна. Такими неявними, затаєними почуттями витканий весь текст «Візерунків…» Десь вони виразніші, а десь тільки як туманні натяки.
Ще належить зазначити, що твір дуже поетичний. Його можна читати як поезію. Але це поезія не мудрована, не ускладнена важкими до засвоєння метафорами, а надзвичайно проста, ясна і побудована у формі нескінченної, часто розірваної у часі вервечки спогадів та роздумів про реальні події з життя. Кожна така подія описана надзвичайно щиро і з глибоко пережитими емоціями. Деякі картини чи сцени (напр., грабання сіна з батьком) неабияк вражають і безумовно є чистою поезією. Привертають також увагу описи майже містичного злиття з живою природою, відчуття якої в автора надзвичайно загострене (напр., у саду, коли застиг і боїшся ворухнутися, щоб ЦЕ не щезло). Разом з тим є епізоди, які викликають просто фізичний біль своїм жорстоким натуралізмом (напр., баба-небіжчиця в труні, з вуст якої заструменіла кров; цькування хлопчика-недоумка з кавуном; підлітки, які мучать кошеня і врешті топлять його в річці). І все це зображено стримано, без переборщень, стеменно так, як бачить дійсність людське серце, не скуте умовиводами, – істинно.
Мушу сказати, що я прочитав книжку одним духом. Як узявся читати, так і закінчив на останній сторінці. Потім довго ходив під враженням. Намагався зрозуміти, що так схвилювало мене. Не певен, що до кінця зрозумів. Утім, уважаю, що «Візерунки на пергаменті часу…» — це справжня література, яку можна і треба читати. Чи матиме ця книжечка розголос у нашому суспільстві? Не певен. Справжнє важко пробиває собі дорогу.
Володимир Яворський-Волдмур
