Сьогодні у метро. Одна людна, виходячи з вагона і проходячи повз, шепнула мені на вушко: «Вы прекрасны…» Насправді, у той момент в мені нічого прекрасного не було. В руках я тримала переноску. В переносці лежав мій кіт Клайд. Мертвий. Я возила його в клініку на евтаназію. У клініці мені сказали: «Ви молодець». Бо я тримала Клайда на руках, поки він засинав. І ще сказали: «Це єдине правильне рішення». Але я, звісно, всеодно ревіла. Тому не знаю, що прекрасного було у моїх червоних очах і розпухлому від соплів носі.
А ще, ось у ці десять хвилин, які мені треба було проїхати в підземці, я зайнялася улюбленою справою: myself-садо-мазо…. Я подумки складала список усіх моїх втрат за всеньке життя. Чоловіки, коханці, друзі, 
собаки, коти. Батьки… Вийшов такий собі нічогенький лонгрід, який я і скролила у своїй голові, похитуючись в такт вагону. Ось у цей самий момент над моєю голову пролунало: «Вы прекрасны…»
Але, насправді, я не про це.
Людина, яка мені шепнула на вушко ці слова, була високою, стрункою брюнеткою до сорока років з довгим волоссям, перетягнутим на потилиці резинкою, і в красивому, обтягуючому фітнес-костюмі. Вона явно їхала із якогось тренування…
І коли я вийшла із метра, усміхалась. Насправді, ці слова стали для мене набагато важливішими, аніж усі ритуально-співчутливі формальності, які вже почула сьогодні і ще почую у найближчі дні.
Тому важливо, що йдучи по вулиці Хмельницького з мертвим котом у переносці я посміхалась. Крізь сльози. Дякую вам, незнайома мені людино.
А ще я думаю – може, багато-багато років тому, я концептуально невірно обрала свій сексуальний шлях?..
Галя Плачинда
