«Пам’ятаєте крейдяне коло, що намалював його філософ Хома Брут в церкві села Прохорівка, щоб його не вхопила нечиста сила? Ну, з оповідання Гоголя «Вій». Кожен з нас креслить своїм життям оте крихке захисне коло. І кожен є центром того кола, епіцентром свого рукотворного всесвіту. Свого Вирію. Бо кожен є Богом.
Ну, якщо, звичайно, той Хтось хоче бути Богом»; «Знаю, що ви мені не вірите. Жодному 
моєму слову не вірите. А мені пох..й».
(ЮркА ІллЄнкА Доповідна Апостолові Петру. Кн.1. 2008).
Набуваюся з «Доповідною» Юрка Іллєнка. Саме так. Не насолоджуюся, а набуваюся. Книга шкандальна. Український Міллєр. Той, котрий Генрі. Хоча тут немає таких сцен, як в Міллєра, але тут є свобода, яка Міллєрові не снилася. Чи, як добре прокоментував той же Іллєнко: «Слави без свободи не буває. Скільки про неї не співай. Слава без свободи перетворюється на співи».
Бо Міллєр — це не свобода, це естетизована вульгарність, наш Воццек — се не свобода, се збайдужіння до всього, що є естетикою. Іллєнко — се свобода. Шкандальна, але звільнена від суспільно-показового пуританства.
Важка книга.
Філософський трактат з одним невідомим: як Небитіє перетворити у Житіє.
Євген Баран
