Шкідлива книжка Леоніда Ісаченка

Вже кілька років поспіль і на столичному Книжковому Арсеналі, і на Львівському Форумі маю за правило неодмінно придбати хоча б одного «кота в мішку» — книжку абсолютно невідомого мені автора, який би чимось спокусив — заголовком роману, інтригою в анотації або незвичним дизайном обкладинки. На недавньому Форумі видавців у Львові серед величезного різноманіття новинок потрапила до рук книжка, яку розгорнув навмання, почав читати і… захопився.

То був томик видавництва «Апріорі» з романом Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання».

Мої перші враження мене не обманули. Роман не відпускає, захоплює, читається швидко і легко. Одразу видно — автор вміє працювати зі словом, знає секрети, які примушують читача «пожирати» сторінку за сторінкою, аж поки не дістанешся фіналу. І ось тут якраз з’являється післясмак.

Як пише у післямові до роману відомий прозаїк Василь Трубай: «… дочитавши до кінця, сядеш і замислишся. І передумаєш, переживеш заново прочитане, і ніде не згадаєш фальші…». Воно, може, й так. Може, й нема в романі Леоніда Ісаченка фальші. І написано, немов би на одному подиху, цікаво. Але: про що ця книжка? Куди спрямовано фокус? Що вона пропагує? Що виховує в читачеві? До чого закликає?

Моя думка комусь може здатися різкою і категоричною, але вона обдумана й тверда: роман Леоніда Ісаченка наскільки талановитий — настільки й шкідливий. Не про таке треба писати саме сьогодні, коли ми воюємо зі споконвічним ворогом!

Придивімось уважніше до головного героя. Хто він, той Антон, викладач в інституті і великий любитель книжок? Що воно за «фрукт»? На жаль — безвольний, м’якотілий чоловічок, який втік від війни за кордон і там, неборака, побивається. Він там тужить, переживає, гризеться, насолоджується, ніби той мазохіст, власним самоїдством, запиває його вином, їсть рибу (навіть м’ясо не їсть, береже здоров’я) і ллє безкінечні сльози, розмазує довкола носа соплі за жінкою, яка його покинула.

Так і правильно зробила, шо покинула! Не таких має любити сьогодні справжня українська жінка.

Нині в Україні доба героїчних чоловіків, які відкладають всі оті «сюсі-пусі» на потім. Зараз треба країну боронити, а не гратися в любов. Головна героїня правильно каже цьому Антонові, розчуленому, безвольному «прилипалу»: їдь кудись, роби щось, шо ти, чоловіче, учепився до моєї спідниці?.. Але від таких «прилипал» не так просто відбитися, воно вже як учепиться, то ніби реп’ях!

Шо робить справжній чоловік, втрачаючи любов, якщо б вона була в нього безмежна і справжня? Правильно — озлобляється на весь світ і шукає пекла! В нашому випадку мав би опинитись десь у Бахмуті, в окопах! Але герой Леоніда Ісаченка не такий. Він холоднокровний і розсудливий. Він їде, як пише автор, у протилежний бік від війни. І далі вже, що б він не робив, як не розписував би неземну любов, як не виправдовувався б про свою слабохарактерність, але перестає бути позитивним героєм.

Черв’як почав гризти яблуко. Тоді питання: нащо нам червиві герої? Навіть якщо вони зображені високим психологічним стилем і доброю літературною мовою?

Від роману Леоніда Ісаченка якесь подвійне враження.

З одного боку було б несправедливо замовчувати або заперечувати своєрідний стиль, письменницьку майстерність автора, а з іншого — муляють хибно розставлені акценти, а якщо точніше — то абсолютна їхня відсутність. В цьому романі нема нічого, що вказувало б на патріотизм, на героїзм, на волю і звитягу, без яких не можна здолати кровожерливого ворога. Чи є такі самовіддані люди в Україні? Та їх — сотні тисяч! Вони наближають перемогу на фронті і в тилу. Але їх нема, на жаль, жодного (жодного позитивного героя!) в романі Леоніда Ісаченка. Там всі якісь перелякані, хитруваті, відверті пристосуванці, які як не по підвалах ховаються, то втікають світ за очі…

То ще раз задаю контроверсійне питання: про що книжка?! Ото воно якраз і є — штука заради штуки. Красива балаканина. Намагання видушити фальшиву сльозу.

Залишається хіба щиро пожалкувати, що автор з високими потенційними можливостями «вистрілив» не туди, у протилежний бік, як він сам пише. А «стріляти» треба прицільно і вивірено. Бо література — то така ж зброя як кулемет чи гармата. І час нині такий, що не для «холостих» набоїв.

Валентин Федотенко

P.S.
Не вдався до жодних перепон, аби цей відгук поплив «Хвилями Десни», проте не можу втриматись від короткого коментаря.
Не сперечатимусь щодо того, кого «сьогодні має любити справжня українська жінка». Пану Федотенку видніше. Єдине зауважу: я нікуди не «спрямовував фокус», нічого не пропагував, нікого не виховував і ні до чого не закликав. Абсолютно нікого і ні до чого!
Все решта хай буде так, як побачив пан Федотенко. Він за книжку заплатив гроші, і має повне право сказати все, що думає, аж до того, щоби спересердя на неї плюнути, викинути у вікно, комусь подарувати або здати в «Букініст»…

Леонід Ісаченко

P.S.S.
Прочитала публікацію пана Федотенка і чомусь згадала роман Гончарова “Обломов”. Ми його ще в школі вивчали, а потім – і в університеті. І навіть статтю Леніна конспектували “Обломов і обломовщина”. Головний герой Обломов трактувався всіма негативно, а мені подобався. Просто людина, ось така, хочете любіть, а хочете не любіть: не патріот, не і не…
Герой роману Леоніда Ісаченка людина вдумлива, чогось досягла власною працею, власним розумом, десь прочитується благородство, коли пішов з однією валізою, лишивши дружині все, разом нажите. Проявляється і характер, коли він рятує себе і Терезію під час втечі від кадирівців.
Пан Федотенко, навязує думку про “гнилого інтелігента”. Я б не поспішала. Не ми дороги обираємо – дороги обирають нас. Закінчення роману можна трактувати по-різному, хоча одне точно – Антон повернеться додому. Він побачив трохи світу, але повернеться в зруйновану і небезпечну Україну. А далі – то вже його вибір.
І ще одне, пане Федотенко, бути просто людиною – злочин? Тоді більша частина українців – злочинці, бо не на фронті, бо їхнє кредо десь далеко від людського споглядання. Ми туди не зазираємо, ми лише пишемо і говоримо про те, що лежить зверху. Ну, а література тим і цікава, що вона різна: є в ній герої, і є антигерої. І є просто Обломов, який мені чомусь подобається.

Валентина Мастєрова