Сьогодні перестало битися серце людини великої і дуже світлої душі – Галини Луківої, вірного друга і коханої дружини, натхненниці і Музи видатного українського поета Миколи Луківа. Доля подарувала мені можливість познайомитись і дружити з ними ще від наших далеких студентських літ, бачити їх закоханими і щасливими ще у ту далеку пору нашої юності, а потім і упродовж усього подальшого життя аж до сьогоднішнього останнього Галиного подиху…
Я мав можливість спостерігати як той надзвичайно високий кодекс честі, кодекс людської гідності, що завжди був основою цінностей талановитої поезії Миколи Луківа, яскраво висвічувався у повсякденному житті цієї сім’ї та передавався дітям і онукам.
Ось хоч би такий приклад.
Один із онуків, який захоплюється музикою, два роки тому здобув перемогу на Міжнародному конкурсі юних музикантів у Лондоні. Оскільки ця подія співпала із закінченням школи, то переможець отримав офіційне запрошення здобувати вищу освіту в Британській консерваторії, зарахування до якої вже було йому гарантоване. Однак юний лауреат Міжнародного конкурсу вирішив усе ж таки залишити музику просто для душі, а навчатися вступив до університету в Лондоні, де тепер здобуває професію астрофізика. Я зараз тут згадав лиш одного представника із молодших поколінь Луківих, але є що сказати про кожного з них…
Реальне повсякденне життя цієї сім’ї та високі людські ідеали поезії Миколи Луківа настільки тісно і логічно переплелися, настільки стали єдиною суттю, що деякі вірші із його колись чи недавно написаних і виданих поетичних книг, а їх, тих книг, уже близько сорока, вкарбовувалися у пам’ять вже після першого прочитання. Запам’ятовувалися просто тому, що я не раз бачив реальні прояви високих ідеалів тієї поезії у повсякденних взаєминах, почуттях і діях Галі та Миколи. І от зараз, у цю трагічну хвилину раптом прийшли і стукають мені у скроні ось ці його рядки:
Сходить місяць за вікнами хати,
Ллється світло з небесних узвиш…
Ех, коли доведеться вмирати,
Я хотів би умерти раніш.
Плинуть хмари, як в морі вітрила,
Мерехтять у тумані вогні…
Хай би ти мені очі закрила,
Руки склала на грудях мені.
І простила, — ти вмієш прощати, —
Все, у чім за життя завинив…
Срібно-срібно за вікнами хати
Ллється світло із місячних нив.
… Надзвичайно щасливий був той чоловік, якому насправді ніколи не доводилося вимолювати прощення у своєї дружини. Бо, по-перше, ніколи не дозволяв собі завинити. А, по-друге, якщо вже траплялася якась легка необережність, то у відповідь бачив лиш всепрощаючий погляд люблячої дружини…
Як же ти будеш далі жити, дорогий Колю?
Знову звідкілясь із глибин пам’яті йдуть мені ще й ці твої рядки:
Щоб не бути самотнім — вогонь розведу,
Оберу собі місце в долині чи лузі,
Упаду в мураву і зорю молоду
Відшукаю очима на синьому прузі.
Од багаття повіє гіркавим теплом,
Озоветься з долини налякана птиця,
І далека зоря крізь космічний огром
Усміхнеться мені, як до брата сестриця.
Щоб не бути самотнім, вогонь розведу…
… Втрата твоя, Колю, настільки величезна, що мені, мабуть, і слів таких не знайти, щоб про неї сказати. Але я точно знаю, що ти не залишишся самотнім. Бо у пам’яті твоїй, у серці твоїм завжди буде Галя. І буде вона також у прекрасних дітях твоїх, онуках твоїх, яким усю душу свою віддавала. І свою величезну любов та повагу до тебе вона і в їхні душі також закладала.
А ще залишаться з тобою твої друзі, у житті кожного з яких, знаю це зокрема по собі, Ти і Галя завжди значили і завжди будуть значити дуже і дуже багато. Залишаться з Тобою і мільйони Твоїх читачів, палких і вірних шанувальників Твоєї талановитої поезії!
Тримайся мужньо, дорогий Друже!
А ми усі сьогодні разом з Тобою у великій скорботі низько схиляємо голови. ВІЧНА І СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ГАЛІ…
Олександр Рущак
