Бааааагато протер я штанів, коли писав на посаді власного кореспондента по Донецькій області, а потім оглядача відділу аналітичних матеріалів газети «Урядовий кур‘єр»! Чимало їх потертих і потерпілих. Адже писав ще із жовтня 2009 року. І весь цей час чимдуж протирав штани, засиджуючись над написанням ще й веселих книжок та іноді різних не сумних баналюк для соціальних мереж.
Вчора урочисто зняв ці потерті штани на знак останнього журналістського робочого дня в «Урядовому кур’єрі». А перед цим сфотографувався у них на згадку. До чого тут штани і дороги?
Дорогу, відомо, долає, хто йде. А наші дороги такі, що краще чимчикувати не босоніж, а у надійних 
шкарбанах. А творчу дорогу як пройти? Можна іноді й навстоячки, коли вже штани болять. Та зручніше і звичніше – сидячи. І, м’яко кажучи, не босоніж.
А щоб зліпити на папері щось путнє, мало однієї протертої дірки. Іноді для написання повісті пара чи більше нових штанів зникають.
Сьогодні у мене колотворчий суботник. Іду купувати нові штани. Навіть кілька про запас. Бо попереду нові творчі дороги і цікавенні перспективи. А поки дякую всім колегам із «УК», які за 14 років спільної роботи допомагали мені протирати дірки у робочій вдягачці і латали водночас власні штани та спідниці.
Так, штани на творчих дорогах чи стежках для нас це незамінна річ. Проте не найголовніша. На відміну тих штаноносців, які й важливі рішення, схоже, приймають штаньми. Бо звільнити одним махом більше 20 досвідчених журналістів під час інформаційної та повномасштабної війни, що б хто не казав, це дорога в нікуди. Тупик. Або інформаційне бездоріжжя.
Утім, нам зі своїми штаньми знову своє робити. Далі будьмо!
Павло Кущ
