«Цей роман – вміру свідомий підсумок чотирьох моїх непройдених доріг, що простелилися ще на зорі… поманили тривожно-дзвінко, завертаючи голову середохрестя, котре, як виявилось (фатально запізно?) гніздиться на маргінесі невпорядкованої душі: едемською хромосомою (Ех-еХ!..), легковажним корінчиком пресловутого Яблука…
Поважаючи Ваше активне дозвілля, шановний читачу, пропонуємо лише Контекст неосяжного того марева, 
що народилося і визріло не завдяки, а всупереч… (далі за текстом).
(Антон Морговський. Передслово / Антон Морговський. Фіфті-фіфті. ІФ. 1997).
Художнє оформлення роману Олени Рубановської (1968-2023). Роман презентований 20 листопада 1997 у будинку «Просвіти». Все почалося з презентації книжки Андруховича «Рекреації. Московіада» наприкінці травня 1997-го у Франківській обласній бібліотеці. Після презентаційного дійства, а в Читальній Залі на 3-му поверсі зібралося до 150 люду, до нас із Процюком на вулиці підійшов молодий русявобородий чоловік, який назвався Антоном Морговським, і який запросив нас на презентацію свого роману, дату якої він нам ще назве.
Пригадую, як отримав роман, чи не через Процюка. Як цей роман мене обурив. Як я щиро виклав своє обурення на папері, а відтак дуже категорично прочитав написане обурення зі сцени «Просвіти». Як по закінченню презентації підійшов Морговський і подякував…
Лише після смерти Антона з його Щоденника, якого мені дав його брат Віктор, я дізнався, що роман писався 
Морговським в екстремальних обставинах: він осліп, і писав через трафарет. Писав з єдиною метою, аби не збожеволіти.
І коли закінчив писати, до нього повернувся зір. Антон повірив у провидіння і сказав собі, що до смерті писатиме. Він виконав свою обіцянку. Останній роман «Инший» Антон завершив за тиждень до своєї смерти, про що мене повідомив. Редакторську правку проводив я вже після Антонової смерти.
«Фіфті-фіфті» залишається шкарабною історією шкарабного часу. Ми, молоді й завзяті, ще вірили в Свято Слова. Хоча в літературі панували «Рекреації» і «Перверзії», спровоковані й профінансовані «Московіядою».
Ми ж вірили в ідею. Лише Антон знав. Не мав ілюзій. Але робив, що мав.
Євген Баран
