Буває час, коли осто*ижджує усе і всі: пи*дуни, б*дуни, імітації, ілюзії, інкрустації — суєта суєт. Бо і се мине. У такий час забиваєшся у свій глухий кут і займаєшся самоїдством. Перші хвилюються найрідніші. Потім — рідні по духу. Потім стукачі, закріплені за тобою ЛІЧНО службою, бившей в употрєблєнії: де дівся, б*ядь, навіть до церкви не йде. Як його, сцуко, контролювати?
«Цей роман – вміру свідомий підсумок чотирьох моїх непройдених доріг, що простелилися ще на зорі… поманили тривожно-дзвінко, завертаючи голову середохрестя, котре, як виявилось (фатально запізно?) гніздиться на маргінесі невпорядкованої душі: едемською хромосомою (Ех-еХ!..), легковажним корінчиком пресловутого Яблука…
Бааааагато протер я штанів, коли писав на посаді власного кореспондента по Донецькій області, а потім оглядача відділу аналітичних матеріалів газети «Урядовий кур‘єр»! Чимало їх потертих і потерпілих. Адже писав ще із жовтня 2009 року. І весь цей час чимдуж протирав штани, засиджуючись над написанням ще й веселих книжок та іноді різних не сумних баналюк для соціальних мереж.
Борис Джонсон: «Якого біса не даємо Україні, чого вона потребує?». Велика стаття для видання The Spectator, наслідок спілкування колишнього британського прем’єра з пораненими вояками в українстьких госпіталях і не тільки: «Вони не хочуть жодного вашого плачу; їм не потрібні гімни приреченій молодості чи стогони про жалі війни. Вони хочуть продовжити вбивати росіян і вигнати загарбників зі своєї землі»…
