П’ятдесят років тому, 24 червня 1972 року несподівано-трагічно помер мій батько Тарасюк Тимофій Омелянович. На 52 році життя. Повен сил і надій… Через два тижні після свого Дня народження. Здається, брат Іван, я і сестра Надя (тоді студенти й школярка) досі не можемо прийти до пам’яті від цього немилосердного удару долі.
А мама таки не пережила. Захворіла, довго слабувала і через 8 років теж відійшла в позасвіття на початку червня 1980 року, за кілька тижнів до татових роковин.
Коли я згадую про них, то уявляю, як вони сидять у своєму раю, молоді, щасливі, бо в раю всі молоді і щасливі, точнісінько, як на старому фото, і дивляться звідти на нас, постарілих дітей, 
дорослих онуків своїх і маленьких правнуків з легким світлим подивом… Може, так, як мені написалося колись у вірші
Сімейний портрет 1948 року
Сорок восьмий. На ослоні,
біля хати на осонні
тато з мамою сидять.
В мами шия у намисті,
в мами очі — небо чисте…
Гуси з вирію летять.
В тата – вишита сорочка,
Сто гризот й одна морочка:
тато — чоловік і зять!
Тато скоро стане… татом.
Та про це не нам казати —
нас іще немає…
Лиш на давнім фотознімку
на лиці щасливім жінки —
мамин погляд сяє.
Портрет батька в костюмах
його незіграних ролей
Ви ходили в куфайці,
Хоч вам личила бурка й папаха…
Ви ходили в старенькому піджаку,
Хоч до лиця вам були білі манжети і фрак.
Ви ходили по пояс у високій траві,
А за вами ридала висока сцена Бучми.
Ви скиртували солому і змахові ваших рук
Заздрив Сікейрос і Кошець.
Ви їхали на возі,
на вашому гривастому тенорі
Гарцювала княгиня Пісня.
Ви жартували над своєю «многогранною нездійсненністю»,
А на долоні вам крапали зорі і танули…
Одну я сховала у серці
І цвіте вона мені все життя Україною
І рідним високим небом…
Цвіте многоцвітно здійсненністю Вашою,
БАТЬКУ.
Галина Тарасюк
