Далекий друг дорожчий у стократ,
Аніж невірний, лицемірний брат.
Чужа мені кров брата-лицеміра,
Я й пороху шляхів до друга рад.
***
Ця чаша Всесвіту, наповнена красою,
Утіху нам дає, хоч дихає грозою:
Безповоротно “вчора” відійшло,
Та “нині” залишається зі мною.
(Микола Ільницький. Рубаї // Микола Ільницький. Вересневі відлуння. Київ. 2011)
Уміння тримати павзу, – значить уміти володіти світом. Микола Ільницький для мене почався з “Людина в історії”, чи не 1989. Я взагалі пізно звернувся до світу літератури. Мене здивувала в Ільницькому легкість, виваженість письма.
Я почав досліджувати історичну прозу Ореста Левицького з поради Івана Денисюка, і кожне 
слово про історичну прозу (від Сиротюка до Чумака, на захисті докторської останнього я був присутній) сприймав, як спрагла суха земля ждала дощу.
Потім Микола Ільницький був моїм першим опонентом. Мій керівник загинув, трагічно, за півроку до мого захисту, звали його Ростислав Міщук, – комусь і нині має бути встидно за свою поведінку після його загибелі, – людина принципова і віддана роботі. Його забули, інакше б, на Інституті літератури була б пам’ятна таблиця.
Микола Ільницький для мене залишається взірцевим дослідником літератури і скромним, зате самовідданим літератом. Бо саме такі дослідники, як Ільницький, додавали літературі внутрішньої стабільности і спокою.
Світ, як дзига, вертиться, а література має свої закони: де нема правди в державі, там є чесна позиція в літературі.
Йому 90. Знаю, що роки беруть своє. Але дух молодий. Твердий у своїй лагідности і людській шляхетности. Многая літ, пане Миколо!
Євген Баран
