“Нема нічого труднішого, аніж змусити розуміти гумор»; «Припинення дії моральних оцінок не означає аморальности роману, в цьому його мораль. Це мораль, яка суперечить незнищенній звичці людини судити миттєво, беззупинно, всіх і вся. Судити завчасу і безпричинно. Ця пристрасна готовність судити з точки зору мудрості роману є найвідразливішою глупотою, найнебезпечнішим злом»;
«Має рацію Чоран, характеризуючи европейську спільноту як “спільноту роману” і називаючи европейців “дітьми роману»; «Досліджувати міфи і священні тексти з точки зору історії і психології означає десакралізувати і профанувати їх. Слово “профанація” походить від латинського profanum: місце біля храму, поза храмом. Профанація – це винесення священного із храму, перенесення його у позарелігійну сферу. У тій мірі, в якій сміх невидимо розсіяний в атмосфері роману, профанація роману – це найгірше із можливого. Оскільки релігія і гумор не сумісні»;
«Томас Манн зробив дуже цінний внесок в ці безкінечні пошуки: ми думаємо, що ми діємо, ми думаємо, що ми думаємо, насправді хтось инчий або инчі думають і діють всередині нас. Давні звички, архетипи, які стали міфами, переходячи від одного покоління до инчого, набувають величезною притягальної сили і з того часу телемеханічно керують нами із «криниці минулого» (висловлювання Манна)
(Мілан Кундера. День, коли панург не зможе розсмішити)
Смерть Мілана Кундери (1929-2023) повернула мене до перечитання книжки його есеїстики «Руйнування заповітів» (1993), в яких письменник міркує над долею европейського роману. І трохи стало сумно, бо коли іти за думкою Мілоша про час европейського роману і про европейську спільноту як “синів роману” (за Чораном), то українська спільнота так і не вписалася, попри все бажання, в европейську традицію роману, яка підходить до завершення, залишившись “неповнолітніми дітьми” бурлеску і травестії.
Найближчим у ХІХ столітті до европейської романної традиції був … Шевченко (поема “Сон”); у ХХ столітті Олександр Ільченко (“Козацькому роду нема переводу”) і Василь Земляк (“Лебедина зграя”).
Кітчеву форму европейського роману обіграв у своїх наслідувальних спробах Юрій Андрухович («Рекреації», “Московіада”, “Перверзія”), виходячи із кундерівської медитації про гру як основу романної композиції (“Будь-яка гра будується за правилами, і чим строгіші правила, тим цікавіша гра”).
Шкода, що давно проговорені й осмислені питання жанрової історії роману в українському варіянті залишаються “темною стороною місяця”. Що пояснює в принципі, чому історія українського роману не змогла вписатився в европейську романну традицію, залишаючись шевченковим байстрюком при битій дорозі…
Євген Баран
