Не так і давно це було. Одне самодіяльне «мачо», уздрівши, що я фоткаю квіти, зневажливо, бундючно і зверхньо пирхнуло. Мовляв, чого це ти квіточки знімаєш? І додало: «Як дєвочка!..» Сприйнявши це за незграбний жарт, я уточнив, що ще охочіше знімкую вуличних та інших котів. А хатній геркулес і «мужик» тоді почав серйозно вчити, як треба було нам боронити у 2014 році Донецьк, Слов‘янськ тощо.
І чим тихіше я мовчав, тим голосніше він пащекував. Так розходився, аж спітнів, убогий. Та на той час у мене вже напрацювався (завдяки квітам теж) стійкий імунітет проти клінічних «патріотів», і тому тільки сумно, 
проте посміхався.
Згадую цей випадок ще й тому, бо зараз таких типів взагалі аж кишить! Зверніть увагу: з усіх діючих фронтів успішний наступ іде тільки на диванному фронті, де «воюють» оті не «дєвочки». Вони на повному серйозі зверхньо вчать нас, що писати, читати, фотографувати, одягати, випивати, співати, малювати…
І чим далі від Донбасу та України, тим голосніше просторікують, що ми все робимо не те і не так. До речі, отой карикатурний патріотичний «мачо» теж далеко за межами повітряних тривог, обстрілів наших нічних міст та цілодобових боїв на фронті. А я, як і раніше, фоткаю котів. І квіти. Особливо подобається цвіт степових будяків чи дерези.
По-перше, вони нагадують мені мою тимчасово окуповану малу батьківщину на Запоріжжі. По-друге, вони колючі, але ж які гарні! По-третє, від них, погодьтеся, таки є хоч якась користь. На відміну від токсичних клінічних ідіотів і лже-патріотів.
Утім, може й помиляюся. Бо ж я, «як дєвочка» тільки у симпатичних квітах розбираюся. Та ще в шкідливих котиськах.
Павло Кущ
