Мусив прочитати про Михайла Машкіна… Його пісня «Верховино, мати моя» так намозолила вуха ще в совкові часи (і то тільки за рахунок нестримного прокручування на радіо впереміш з усякими «життя наше процвітає»), що я якось ніколи не цікавився її автором. Справді трагічна постать і заслуговує на шану і пам’ять.
Але вся тих пір наша естрада (а «Верховино…» – типовий естрадний продукт) відгонить не менш трагічним відчуттям кінця всієї народної культури. Навіть найвища вершина тієї естради – мій давній кумир Олександр Білаш – не дотягує до «золотого стандарту» української народної пісні. Це неважко зрозуміти, але це не підстава для підсолоджування творів того часу. То пропащий час для нашої Пісні.
Крапку в моєму гіркому резюме ставить той факт, що геніальні твори тих самих 1950-1990-х, наприклад, «Тернова ружа», ніколи й близько не набирали такої популярности, як «Верховино…» або й зовсім якась «Одна калина під вікном». Своїми заїждженими інтонаціями ще сталінської доби вони легко полонили обезличене населення, яке давно втратило здатність відрізняти зерно від полови…
А «Тернова ружа» – це несмілий, але прекрасний крок у майбутню Українську Пісню. Це не тільки вишукана поезія, що пече й рве душу людську, це також музична знахідка, що не пориває традицію нашого пісенного Раю, а водночас пропонує нову, болючу й трагічну красу.
І що ж? За майже пів століття цю пісню не тільки ніхто так і не виконав на достойному художньому рівні… її практично забули! І не знати, чия доля трагічніша — цієї пісні чи заяложеної та так і не осмисленої «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»?
Оптимістична кінцівка:
Щось мені вперто підказує, що справжні пісні не вмирають, що якась Сила береже для них Кращий Час.
Василь Триліс
